Оповідання 1. Мертвий на серпантині.

Частина 1

Ранок 22 березня 2024 року. О шостій ранку над Кальві ще висів серпанок, що розчинявся під першими променями березневого сонця. Місто повільно прокидалося, дихало солоним повітрям Середземного моря та ароматом щойно спеченого хліба з місцевої булочної. Комісар Етьєн Лекарр, чоловік п'ятдесяти восьми років із сивим, скуйовдженим волоссям і очима, що бачили забагато людського горя, вже був на ногах. Він сидів на своїй крихітній терасі, спостерігаючи, як рибальські човни вирушають у море, і повільно потягував міцну каву. Його обличчя, порізане глибокими зморшками, було спокійним, але втомленим. Пенсія була вже близько, і думка про неї то втішала, то лякала. Чим він займатиметься без звичного ритму розслідувань, без запаху паперів у своєму кабінеті та без тих невидимих ниток, що пов’язували його з цими тінями, які час від часу виповзали на світло?

Раптом пролунав різкий дзвінок телефону, що розірвав ранкову ідилію. Лекарр скривився – він ненавидів ранкові дзвінки. Дзвінки рано вранці майже завжди означали одне – біду. Він підняв слухавку, притуливши її до вуха, і почувся схвильований голос сержанта Бастьєна, його єдиного підлеглого, молодого хлопця з амбітними очима та надмірним ентузіазмом.

— Комісар! Вибачте, що турбую так рано, але… у нас тут дещо.

— Дещо? – Лекарр примружився. – Що саме, Бастьєн? Сподіваюся, не черговий комендантський час, який порушив п’яний турист?

— Ні, сер, зовсім ні. Це… це серйозно. На серпантині біля Кол-де-Бастія, тіло. Здається, автомобіль зірвався з траси.

Серпантин біля Кол-де-Бастія. Лекарр знав це місце. Вузька, звивиста дорога, що петляє між скелями, з одного боку – кам’яні стіни, з іншого – крутий обрив у глибоку ущелину, що веде до моря. Небезпечна дорога, особливо вночі, особливо для тих, хто поспішає або втрачає пильність.

— Хтось ідентифікований? – запитав комісар, вже підводячись зі стільця. Він швидко переодягнувся, вибравши свій звичний пом’ятий твідовий піджак, який майже зливався з його сивим волоссям.

— Так, сер. Це… це Жан-Мішель Перро. Співак.

Лекарр застиг. Жан-Мішель Перро. "Голос Корсики", як його називали. Чоловік, чий оксамитовий баритон був відомий далеко за межами острова. Його пісні, сповнені меланхолії та любові до рідної землі, лунали з кожного кафе, з кожного радіоприймача. Перро був іконою, національним скарбом. Його смерть, навіть якщо це був нещасний випадок, безумовно, сколихне весь острів.

— Я виїжджаю. Зустрінь мене там, Бастьєн. І перекрий дорогу, щоб ніхто сторонній не пройшов.

— Вже зроблено, комісар. На місці вже є жандарми. І медики.

Дорога до Кол-де-Бастія була звивистою і небезпечною, але Лекарр знав її як свої п'ять пальців. Він їхав повільно, його погляд ковзав по скелях, вкритих колючим маквісом, по глибоких розколинах, що тяглися вглиб ущелин. Кожен поворот, кожен камінь нагадував йому про роки служби, про тисячі кілометрів, намотаних по цих дорогах у гонитві за злочинцями, за правдою. Сонце вже піднялося вище, висвітлюючи пейзаж, але в серці комісара було відчуття холоду.

Коли він прибув на місце події, дорога була вже перекрита. Двоє жандармів у формі стояли біля імпровізованого бар'єру, направляючи рух. Неподалік, на краю обриву, стояв Бастьєн, його обличчя було блідим, а в очах читалося потрясіння. Поруч з ним схилився над чимось літній чоловік у білому халаті – судмедексперт, доктор Андреолі, давній знайомий Лекарра.

Ущелина була крутою. Унизу, метрів за п'ятдесят, лежав спотворений металевий каркас, що колись був автомобілем. Від нього йшов запах пального і горілої гуми. Біля автомобіля працювали рятувальники, їхні помаранчеві жилети яскраво виділялися на тлі сірої скелі.

— Комісар, – Бастьєн підійшов до Лекарра, його голос був ледь чутним. – Це жахливо.

Лекарр кивнув, його погляд був прикутий до уламків. Він вже бачив такі картини. Занадто багато разів.

— Що з ним? – запитав він, звертаючись до доктора Андреолі, який підійшов до них.

— Тіло сильно понівечене, Етьєн. Смерть настала миттєво від численних травм. Скоріш за все, перелома хребта, черепно-мозкова травма… Важко сказати точніше без розтину, але це типова картина для падіння з такої висоти.

— Приблизний час смерті?

Андреолі поглянув на свій годинник, а потім на небо.

— Важко бути точним, але, враховуючи температуру тіла та оточуючого середовища… Думаю, десь між другою та четвертою годиною ночі.

— Алкоголь? Наркотики?