Розділ V

Пройшов рік і три місяці, і ось настав черговий теплий літній день. Сонце лагідно пестило землю своїми проміннями, розливаючи золотаве світло по навколишній місцевості. Літні квіти розцвітали у садах, а легкий вітерець приносив аромат трав і полів, що тягнувся до горизонту. Принцеса Марієтта, як завжди, відводила годину на день для відвідин могилки Едріана. Її очі були сповнені тихої печалі, але вона намагалася знайти спокій, відпускаючи біль втрати. Відвідини приносили їй легкість, хоча спогади все ще залишалися в її серці, наче непрохані тіні, які іноді навідували її в тиші. Тим часом Томас у покоях годинами няньчився з племінником — сином Марієтти, маленьким принцом. «Як же його сині очі схожі на батькові», — думав він щоразу, проводячи пальцем по крихітній ручці малюка, який, хоч і не міг ще говорити, вабив усіх своєю невинною радістю. Томас відчував особливий зв’язок із цим малим, адже він був для нього не тільки племінником, але й символом нових початків, надії на майбутнє королівства. Король також був при справі, хоча й мав за помічника свого рідного брата. Він був поглинутий важкими справами королівства, що не давали йому часу на роздуми. Щодня Ігвард проводив довгі години за роботою, від ранку до ночі: він приймав доповіді, слухав звіти, вирішував питання війська і підтримував стосунки з іншими державами. У королівстві настав період стабільності за довгі роки без зупиночних війн. Ігвард став справжнім лідером, здатним ухвалювати складні рішення, розуміючи, що в кожному його вчинку криється не тільки благополуччя королівства, але й життя кожного його підданого. Він ріс разом зі своїм народом, і кожен його крок був тепер більш усвідомлений, більше зважений, відчувши важкість влади, яка поступово ставала його природним станом, але одночасно й відчував і свою самотність — іноді, коли ставало тихо, він згадував часи, коли всі рішення були простими, а майбутнє не таким непередбачуваним. Попри це, він не збирався відступати. Всі його сили були віддані справі — будівництву країни, забезпеченню миру в королівстві, а також забезпеченню його майбутнього.   

«Прокидайся! Вже ранок!» — вкотре гукає Мартін, ледь стримуючи нетерпіння.   «Давай!» — додає він, торкаючись плеча короля. «Мартіне! Тобі що, нічим зайнятись?» — злегка роздратовано відгукується Ігвард, проте його слуга не звертає на це уваги, лише мовчки кидає погляд на нього. Несподівано чують стук у двері. До покоїв входить помічниця короля. «Сір! Потрібно вашеаприсутність у тронній залі», — повідомляє вона, підходячи до ліжка. «А що сталось?» — запитує Ігвард, швидко піднімаючись з ліжка, його голос насичений зацікавленістю. «Побачите, Мілорде», — мимоволі відповідає Лінда, і її погляд одразу падає на короля. Протягом наступних десяти хвилин Ігвард швидко одягається, зібравшись вирушаючи до тронної зали. Коли він увійшов, то одразу впала сцена: молода дівчина, а її обличчям було в сльозах. Вона стояла серед лордів та рицарів, які її оточували.  «Сір!» — чує він голос Олафа.  «Почекай», — командує Ігвард, підходячи до дівчини. Він зупиняється на мить, дивлячись у її очі.  «Привіт! Я Ігвард, а ти?» — запитує він м'яким, але рішучим тоном. Дівчина піднімає погляд, її очі випромінюють глибоке горе, а на тонких руках залишилися сліди від кандалів. «Мілорде... Я Дора», — відповідає вона, її голос ледве чутний через сльози. «А скільки тобі років?» — цікаво запитує король. «Мені чотирнадцять», — тихо промовляє вона, рвучко витираючи сльози. «А що це на твоїх руках? І взагалі, що сталось?» — уже більш стурбованим тоном запитує Ігвард. «Ваше Величність! Окрім вас більше немає надії проти нього. Він збирає великі податки, він вбив мого батька, а матір тримає у темниці...» — дівчина не стримується і, ридаючи, опускає голову. «Хто?!» — схвильовано запитує Лео. «Бронгард, Сір. Лорд Бронгард», — ледве чутно, але твердо відповідає дівчина, її голос тремтить від болю. «Я розумію!» — впевнено промовляє Ігвард, і, зібравши розум, позиває Лео до себе. Вони виходять з кола людей. «Лео, прослідкуй, щоб її влаштували в замку, та збери рицарів. Мені потрібен ти, Олаф, Вісент, і, напевно, Грет». «Слухаюсь!» — швидко відповідає рицар та поспішає виконувати наказ короля. А Ігвард, розмірковуючи, йде до своїх покоїв. «Мартіне! Ми завтра зранку з рицарями вирушаємо до Кронвеллу», — каже він із холодною рішучістю. «Це ж на заході королівства? Вірно?» — запитує слуга, трохи здивований. «Так», — коротко відповідає король, впевнений у своєму рішенні. «А... навіщо?» — поцікавився Мартін, ще більше збентежений ситуацією. «Проблеми з Лордом Бронгардом!» — відповідає Ігвард, злісно стискаючи кулаки, наче готуючись до важкої боротьби.  Потім вони розійшлися, і лише коли за вікном почало світати, хлопці вирушили до лорда Бронгарда.

Група короля вже певний час йшла землями королівства, залишаючи місто далеко позаду. Дорога вела через лісові стежки й простори рівнин, і кожен із хлопців час від часу обмінювався словами, розповідаючи свої історії чи просто жартуючи. Повітря було теплим, з ніжним подихом вітру, а на небі не було ані хмаринки, і тільки зірки поступово ставали яскравішими, коли сонце ховалося за обрієм. Поступово на горизонті з’явилися перші ознаки темряви, і через кілька годин, коли вже зовсім стемніло, вони зупинилися і розбили табір на невеликій галявині. Ігвард запалив багаття, щоб хоч якось приготувати їжу. Легкий запах диму розносився навколо, заповнюючи лісову тишу.  «Тримайтесь ближче, хлопці!» — попередив Беллатор. Коли темрява все глибше поглинала ліс, і світло вогнищ стало єдиним джерелом орієнтації в нічній порожнечі. Вогонь палахкотів, кидаючи спалахи світла на їхні обличчя, коли Лео та Грет почали готувати їжу. «Хоч би до ранку дістатися до Кронвеллу...» — промовив Мартін, озираючись навколо на темний ліс і чуючи, як шурхоче листя високо на гілках.  «Ми вже наближаємось» — відповів Ігвард, сівши поруч із Мартіном. «А от як ти думаєш, як буде виглядати ця зустріч?» — поцікавився він у друга, дивлячись на вогонь. «Не знаю...» — відповів Мартін, стиснувши кулаки. Його погляд став серйозним. «Напевно, важко домовитись із Бронгардом... Він не з тих, хто легко йде на компроміси». Олаф, що стояв трохи осторонь, тихо додав: «Його жадібність і гордість можуть створити тобі проблеми, хоч ти і король». Його слова звучали твердо і рішуче. Новий день приніс ранкову свіжість і прохолоду. Група короля вирушила далі. Сонце тільки починало підніматися, коли вони наблизилися до земель лорда Бронгарда. «Ми у феоді Кронвелл» - вигукнув Ігвард, пришвидивши рух. Проїжджаючи повз одиноку хатину, Ігвард помітив, як група стражників утримує похилого чоловіка. Він зіскочив з коня і, піднявши голос, наказав: «Ей, ви! Припиніть!» та додав: «Негайно!». Стражники зупинилися, а один із них, головний стражник, високий товстий чоловік, повертаючись до нього, промовив: «Да хто ти такий, щоб мені вказувати?!». Лише після цих слів він помітив червону мантію на хлопцеві, на якій яскраво визирав родинний герб Беллаторів. «Я?!» — здивувався Ігвард, підходячи ближче. «Я Ігвард Беллатор! Твій король!» — додав він, після чого всі одразу вклонились перед ним. «Відпустити його! Негайно!» — різко наказав король. Головний стражник відкрив рота, щоб сказати щось про наказ лорда, але Ігвард перервав його: «Мені байдуже! Виконуй наказ!» — прокричав він. «Слухаюсь, Сір!» — голосно відповів чоловік, повертаючись до своїх підлеглих. «Відпустити!» — крикнув він. Старець одразу же рушив до короля. «Дякую вам, Ваше Величністе!» — сказав він, поклонившись, і обережно попрямував назад до своєї хатини. «А тепер супроводжуйте мене і моїх людей до замку», — знову наказав Ігвард, сідаючи на свого коня. «Слухаюсь!» — відповів очільник стражі.