Розділ IV

Минула майже година, як Ігвард, нарешті відштовхавши від себе шок, вийшов на подвір’я. Тут, серед туманного ранку, воїни збирали тіла своїх побратимів, обережно клади їх на велику повозку, готову вирушити назад до міста. Кругом розкидані стріли, порвані стяги, і мечі, що залишилися на місці бою, мов мертвий натяк на велич і трагедію. Зірке око помічало й стяг королівства Денегор — жовтий лев на червоному фоні, і темно-зелений щит на чорному фоні — стяг королівства Грандіон, символ владарювання Ротгарда Непокірного, якого часто називали «розбійником при владі» за межами його королівства. «Де Луїс?» — голос Ігварда був тихим, але в ньому відчувалася тяжкість. «Мертвий, Сір!» — відповів воїн, не зупиняючись, ніби звик до такої короткої і похмурої відповіді. «Зрозуміло» — король не змінив виразу обличчя, не подякував за відповідь. У нього не було на це сил. Він продовжував блукати, обходячи тіла, перевіряючи кожного з них. Погляд його був як холодний, безжальний вітер, який не може зупинити нічого, але розуміє все, що знаходить. Рицарі, лорди, звичайні воїни — кожен з них був безцінним. Ігвард дивився на них, немов шукав прощення за свою безсилісність. Кожного він пам'ятав, кожному мав слово, хоча й не міг змінити нічого. «Вибачте, братці! Не вберіг» — раз за разом промовляв він, згорбившись, ніби не міг витримати вагу своїх слів. Його серце обв’язувало страх, сум і безмірна відповідальність. Він знав, що втрати неминучі, але прийняти їх все одно було неможливо.

Тільки-но настав ранок, військо Денегора вирушило додому. Попереду йшов король разом із найближчим оточенням, за ними —  вершники, рицарі, арбалетники та прості воїни. Втрати після битви порахувати було важко, але вони були значними. «Не сумуй!» —  сказав Мартін своєму другові. «Що сказати Марієтті? Вона ж чекає його!» — відповів король. «Чекає... але в неї є ще ти і Томас», —  заперечив слуга. Ігвард тільки усміхнувся. Через три години дороги Ігвард наказав розбити табір, щоб дати відпочити людям та коням. Кожен займався своєю справою: хто годував коней, хто відпочивав, а король же вирішив не сидіти без діла. «Томасе!» —  гукнув він, «пішли по гриби», —  запропонував Ігвард братові.   Томас не надто любив збирати гриби, але розумів, що не варто засмучувати брата, який і так був у поганому настрої. «Удвох?» – уточнив Томас. Ігвард кивнув головою. «А чому без Мартіна? Він же твій найкращий друг?» —   запитав принц. «Бо ти — мій брат, а не він! Ми й так рідко проводимо час разом», —  сказав король. В кінці кінців Томас погодився, і обидва брати відійшли на кілька сотень метрів від табору, нікому про це не сказавши. Вони блукали лісом близько сорока хвилин, коли до них підбіг стражник. «Мілорде! Ви тут! Ми вас загубили», —  сказав він, «Вас усі шукають», —  додав. «Я тут, усе добре!» —   відповів король. «Вже вирушаємо?» —  услід запитав. «Як скажете, Сір!»  — відповів стражник. «Тоді накажи всім збиратися, а ми зараз підійдемо», —  наказав король. Ігвард та Томас швидко повернулися до табору, де їх уже чекали. Військо на чолі з Ігвардом знову вирушило в дорогу.

Вже через декілька годин військо перейшло міську браму. На вулиці нікого не було, оскільки була глибока ніч. Ігвард заходить до своїх покоїв і відразу падає на ліжко. Всі засинають. Прокидається він уже зранку від голосу Марієтти. «Ігварде! Де Едріан?!» — запитує вона, увірвавшись до його покоїв. «Марієтто! Вибач мене! Він загинув на полі бою», — сказав він, вставши з ліжка. Від цих слів її кинуло в жар, і з її очей потекли сльози. «Як?! Як?! Як?!» — тричі повторила вона, кидаючись до брата. Він лише дивився в підлогу. «Вибач», — повторив Ігвард. Марієтта завдала йому декілька легких ударів по плечах, а потім притулилася до нього. Він розумів її стан, тому не поспішав говорити. Тут до кімнати заходить Мартін і бачить, як принцеса обнімає короля, немов в останній раз, і король підтримує її руками, обидва мовчать. «Мілорд! Міледі!» — промовив він. «Що?» — із сумним голосом запитав Ігвард. «Вас кличе Майрон до кабінету», — відповів Мартін. «Добре! Зараз йду», — сказав хлопець, легко прибираючи руки Марієтти. «Ігвард! Не йди, будь ласка!» — тихим голосом сказала вона. «Ну добре», — погодився він. «Мартіне! Скажи Майрону, що я зайду трохи пізніше. А сам йди почисти мого коня», — наказав король. «Як скажеш! Не буду заважати», — відповів Мартін і залишив королівські покої. А Марієтта залишилась у брата. Вони згадували батька, Едріана та всіх загиблих. Через чотири години розмов вона пішла до себе, а Ігвард, згадавши про слова Мартіна, пішов до свого кабінету, де працював Майрон. «Я прийшов! Що ти хотів?» — сказав король, як тільки увійшов до кабінету. «Сір! Я хотів передати вам справи», — сказав Майрон. «Є щось важливе, а то мені не до цього?» — запитав юний король. «Ні! За цей час, що вас не було, нічого не сталось», — відповів Майрон. «Як битва? Я чув, що ми перемогли з великими втратами», — промовив радник короля. «Так! На жаль. Сер Рейнгард, сер Брейтон, сер Альдрікс та навіть сер Ніл», — із сльозами в очах сказав Ігвард. «І Едріан?» — тихим голосом запитав він. «Так», — відповів Беллатор, дивлячись на велику картину батька прямо перед собою. «Співчуваю», — сказав Майрон. Вони ще деякий час працювали над справами, а потім Майрон по наказу короля пішов готувати церемонію поховання, а Ігвард пішов до Томаса. Принц сидів за столом, коли до його покоїв увійшов Ігвард і запропонував погуляти замком. Томас подумав, подумав і погодився погуляти з розстроєним братом, хоч і недавно повернувся від Марієтти.

Наступного дня, ще з самого ранку, під похмурим небом почалася церемонія поховання. Відлунюючи під стінами замку, приглушено гриміли барабани. Тіла рицарів несли, кожен покритий тканиною з родинним гербом та символами королівства. Деякі тіла відправили додому, щоб їх поховали на рідній землі, інші  — на місці бою, де вони полягли, а найвидатніших рицарів обрали для поховання у величних підземеллях собору, де вже спочивали давні захисники країни. Могутні арки собору поглинали звуки, роблячи простір навколо німим. Король Ігвард ішов уперед, його погляд був сповнений тяжкого смутку, і кожен його крок був свідченням поваги до загиблих. Поруч із ним Марієтта, Томас, і решта близьких йшли з опущеними головами, мовчки вшановуючи пам’ять тих, хто загинув. Коли король заговорив, його слова були простими, але кожне з них вдаряло в серце: «Це були найкращі з нас. Королівству та особисто мені їх дуже бракуватиме». Слова ці розлетілися кам’яними стінами, нагадуючи про втрачених героїв. Дехто мовчки ронив сльозу, а хтось не стримував ридань. На обличчях усіх застиг вираз скорботи. Після церемонії відбулася траурна трапеза. У великій залі замку зібралися знать і простолюд, усі, хто мав вшанувати пам'ять загиблих. Король Ігвард і його близькі, разом із групою рицарів, спочатку  попрямували на міське кладовище, щоб провести в останню путь Едріана. Звичайні мешканці, помітивши наближення короля і його оточення, з пошаною відступали вбік, дивуючись, що рицарів, лордів і самого короля можна побачити на простому кладовищі біля могили простого хлопця. Кожен мав змогу сказати своє слово на його честь.