Розділ ІІІ

Вже за кілька хвилин поле бою наповнилося брязкотом мечів і криками воїнів, що злилися в хаотичний гул. Обидві сторони зіткнулися з неймовірною силою, наче буремні хвилі, що зіштовхуються одна з одною. Рицарі Денегора вправно стримували ворога, який чисельно їх переважав. Ігвард з мечем у руці вів своїх людей усе далі й далі в саму гущу бою. Він рухався впевнено й точно, відбиваючи удари та завдаючи нищівних ударів у відповідь. Його погляд був спрямований уперед, крізь хаос він помічав своїх, підтримуючи їх і словом, і ділом. Неподалік Вісент бився пліч-о-пліч із молодими воїнами, які ще не знали гіркоти справжньої війни. Він допомагав їм витримати тиск, підтримуючи бойовий дух. Його голос лунав над полем бою: «За короля! За Денегор!». Ворог, який чисельно переважав, спершу атакував сміливо, проте незабаром відчув несподіваний опір. Бій перейшов у затяжну сутичку: деякі групи ворогів почали відступати, але швидко отримували підкріплення та знову йшли в наступ. Поле бою потроху вкривалося пилом, крізь який виднілися лише тіні воїнів, що невпинно боролися. Такі моменти були найтяжчими навіть для короля, але він знав, що відступити своїм людям не дасть. Сповнений віри в перемогу розумів, що він та його військо бореться на рідній землі, і що другої землі в них немає.

Молодий король знаходився по центру війська. Він був вправним воїном, тому добре розумів кожну деталь битви. Ігвард не дивився по сторонах, лише вперед. «Давайте! За рідну землю!» — кричав він. Поряд з ним бився Ніл. Молодий хлопець наносив потужні удари в ряди ворога. «Ігварде! Він!» — крикнув королю, показуючи на кремезного чоловіка із сокирою по ту сторону бойового строю. «Це Товстяк!» — відповів король, відбиваючи удари мечем. Король не вперше зустрічався з ним на полі бою. «Хто, хто?» — запитав рицар. «Ізідор! Очільник війська», — крикнув король. Ротгард Непокірний військом не керує, у нього для цього є Ізідор. Він був високим, широкоплечим чоловіком років тридцяти, з масивною статурою і безстрашним поглядом. Його вміння володіти важкою бойовою сокирою було легендарним — він рубав ним так, ніби цей могутній інструмент був невагомим. Удар за ударом він розчищав собі шлях, ведучи своїх воїнів і здавався незламним, мов кам’яна стіна. У самому центрі бою брязкіт зброї лунав голосніше, ніж будь-де. Воїни зійшлися настільки щільно, що кожен рух був на вагу життя. Мечі, списи та сокири блискали в променях сонця, що пробивалося крізь пил, створюючи враження, ніби поле бою перетворилося на справжнє пекло. Король не відводив погляду від ворога. Його рухи були точними, а удари — сильними, відчуваючи вагу кожного. Він командував своїми воїнами з непохитною впевненістю. Ізідор, бачачи перед собою короля, йшов прямо на нього, розкидаючи своєю сокирою. Він був, мов неприступна фортеця, що невпинно просувалася вперед, залишаючи за собою ворогів, які падали під його ударами. Воїни, що йшли за Ізідором, здавалося, відчували впевненість, перебуваючи під його захистом. Його напівшляхетне, напівдикунське обличчя виражало нестримне прагнення перемогти, і його рішучість посіяла занепокоєння навіть серед досвідчених рицарів Денегора. Ігвард розумів, що зіткнення з Ізідором неминуче. Це був ворог, який не знав пощади, але й король відступати не збирався.

«Не відступати!» — з гучним наказом кричав сер Лео, ведучи свій загін уперед. На лівому фланзі ворожі вершники наступали, тиснучи на захисників і намагаючись прорвати оборону. «Тримати ряди!» — знову пролунало від Лео, його голос лунав над полем битви, зміцнюючи дух його воїнів. Вони, мов єдина жива стіна, напружено тримали оборону, щільно стоячи на окраїні густого лісу, де кожен удар та кожен крок вирішували долю бою. Лео відчайдушно вривався в самісіньку глибину ворожих лав, немов вирізаючи шлях через несамовитих супротивників. Меч у його руках блискав, а кожен удар розбивав щити. Він рубав ворогів з такою люттю, що навіть коли наближалися вершники, він спритно збивав їх із сідел одним рухом, розхитуючи їхні ряди. Війська Ротгарда все ще поступово наступали, але, зіштовхуючись із нестримним натиском Лео та його воїнів, вони втрачали позиції. Далеко позаду Лео чулися крики і дзвін металу; здавалося, сам ліс відлунював від гулу битви. Але, стоячи мов кам’яна стіна, воїни на лівому фланзі трималися під натиском, відбиваючи вершників один за одним. Рицарі Денегора, яких очолював сер Лео, не давали ворогу вдарити по тилу, охороняючи край лісу.

Тим часом у тилу Густан разом із Мартіном перев'язували поранених, залишалася провізія та резерв. У резерві Томас та Едріан спостерігали за ходом бою з Мірдальських вершин. «Ну що там?» — нервово запитав Едріан. «Нормально», — відповів Томас, дивлячись на центр битви. «Вибач, а можна запитання?» — запитав Едріан. «Так, звісно, запитуй», — промовив Томас, не відволікаючись від бою. «А як помер твій батько, король Патер Беллатор?» — обережно промовив він. Томас відповів: «Не знаю. Кажуть, що від серцевого нападу». Відволікаючись, він запитав: «А як твій? Ти сумуєш?». Синьоокий хлопець повернувся в сторону битви та промовив: «Він загинув зненацька, на чужій землі, на будівництві. А чи сумую я? Так, але в мене є сім'я: ти, твій брат і твоя сестра. Це, звісно, не те, що…» Гонець, який втручається в розмову, перебив його. «Сір! За наказом Сера Олафа ви виступаєте на правий фланг. Там великий наступ ворога з можливим проривом у наш тил», — сказав він. «Зрозуміло!» — сердито промовив юний принц. «Воїни, за мною!» — продовжив він, звертаючись до молодих і недосвідчених рицарів та звичайних воїнів. Через десять хвилин вони прибули на поле бою, де зморений Олаф з усіх сил тримає оборону. Але ворога занадто багато. «Олаф!» — кричить Томас, вриваючись у битву. «За Денегор!» — продовжують всі воїни, бачачи, як юний принц рветься в ряди ворога. Підкріплення дозволило виправити ситуацію, відбити натиск та розпочати наступ. Едріан не був таким, як його друг Томас: він не втручався у гущу бою, а лише тримався кілька метрів від лінії зіткнення.