Глава 1. Київська княжна

У Золотих воротах сонце вже сідало, лягаючи м’яким золотом на бані Софії, і місто потроху занурювалося у вечірній гомін. Київ гудів, як велика бджолина вулик: над Подолом пахло хлібом, рибою та димом від кузень, двірники поливали вулиці водою з бочок, аби втихомирити пилюку, а купці поспіхом складали крам — кожен намагався встигнути до заходу сонця.

Анні було шістнадцять. Вона любила ці хвилини — коли місто наче дихало глибше, повніше, ніби юнак після роботи з мечем чи плугом. І дівчина відчувала: вона — частина цього подиху.

— Доню! — гукнув знайомий голос.

Ярослав Мудрий стояв на терасі княжого палацу, що піднімався над дитинцем. Його постать вирізнялася силуетом на тлі вечірнього неба: високий, сивочубий, у темно-синьому плащі з вишитим золотом краєм.

Анна поспішила до нього, обережно піднімаючись дерев’яними сходами, щоб не спіткнутися. У руках вона тримала важку книгу — латинський псалтир, подарований її батькові митрополитом із Константинополя. Переплетені дошки, обтягнуті червоним сап’яном, пахли старим воском і тліном, а літери на сторінках сяяли чорнилом і золотом, немов зорі на небі.

Ярослав узяв книгу й загорнув її до себе, гортаючи сторінки повільно, наче вдихав кожну літеру. Він глянув на доньку й усміхнувся так тепло, як уміє лише батько, котрий бачить у дитині віддзеркалення власних мрій. Його рука лягла їй на голову — важка й водночас ніжна.

— Добре читаєш, доню, — сказав він, і в голосі його було стільки гордості, що Анна розчервонілася.

Для нього ця книга була символом величі Русі: доказом того, що Київ може розмовляти з Європою не тільки мечем, а й мудрістю. Для Анни ж — це був світ, який відкривався щоразу, коли вона торкалася рядків латини.

У цю мить вона відчула, що батьківська любов і сяйво Софії над містом зливаються воєдино. Їй хотілося, щоб ця хвилина тривала безкінечно: коли ще не треба думати про чужі землі, про політику й шлюб, а можна просто стояти поруч із Ярославом — князем, мудрецем і її татом.        

— Ти читаєш швидше за багатьох моїх писарів, — мовив Ярослав гордо, і в його голосі бриніло задоволення. — А ще й тлумачиш. Тобі це не важко?

Анна знизала плечима й усміхнулася тією ясною усмішкою, що робила її схожою на матір.
— Ні, тату. Латина схожа на пісню. Треба лише слухати — і тоді слова самі складаються в сенс.

Ярослав засміявся. У його сміху не було князівської величі чи суворості правителя — лише просте тепло батька, який знає: перед ним не просто донька, а дар небес. Він любив усіх своїх дітей, але в цій дівчині бачив щось особливе — світло в очах, що нагадувало полиск золота на банях Софії, і ясність, ніби вона вже знала більше, ніж могла сказати.

— Коли я зводив Софію, — тихо промовив він, і в очах його засвітилася далека пам'ять, — я мріяв, аби мої діти й онуки мали дім мудрості. Щоб тут, у Києві, стояла твердиня не лише каменю, а й знання. А тепер бачу: мудрість сама прийшла в мій дім у тобі.

Анна почервоніла й опустила погляд на псалтир, немов хотіла сховатися за сторінками. Вона не звикла до похвал, а тим паче від батька, що рідко дозволяв собі м’які слова. Але знала — він не перебільшує.

Вона несміливо наважилась:
— Тату, а навіщо мені це все? Читати, знати інші мови, розуміти книги чужих країв? Я ж княжна, не книжник…

Ярослав обійняв її за плечі й повів поглядом на захід. Сонце тонуло за київськими валами, небо розквітало червоними й золотими смугами.

— Бо ти — моя донька, — відповів він рівно й твердо. — А значить, носиш не лише красу, а й тягар. Княжна мусить бути освіченою так само, як і князь. Жінка з книжкою інколи може змінити більше, ніж чоловік із мечем.

Його слова впали глибоко в серце Анни. Вона ще не знала, що в цих рядках прихована відповідь на питання, яке поставить перед нею майбутнє.

Він говорив про це спокійно, ніби мова йшла не про майбутнє, а про буденну справу. Жодного слова про шлюб, про політику чи про інші землі. Ніхто й гадки не мав говорити про це — ще зарано. Анна була дочкою, яку він просто любив, і на яку дивився з гордістю.

Унизу Київ дзвенів вечірніми дзвонами. Дзвони лягали на місто хвилями, і княжна, згорнувши псалтир, подумала, що життя прекрасне у цій миті — коли ще не треба робити вибору, а можна просто стояти поруч із батьком і відчувати його любов.

Та в душі її вже ворушився неспокій. Слова сестер, що готувалися до від’їзду, крадькома падали їй у пам'ять, мов камінці у воду, залишаючи довгі кола.

Анна трохи помовчала, вдивляючись у обрій. Серце в грудях билося швидше, ніж хотілося. Нарешті вона зважилася.

— Батьку… — її голос злегка тремтів, хоч вона й намагалася говорити рівно. — Дві мої старші сестри вже готуються поїхати й узяти шлюб із королями… — вона ковтнула повітря й відчула, як щоки обпікає жар. — Прошу, скажіть: чи правда, що й мене ви віддасте королеві Франції, Генріху Першому?

Слова повисли в тиші вечора, змішавшись із дзвоном, що линув над містом. Вони були схожі на крок у невідоме — і вона сама злякалася власного запитання.

Ярослав повільно підняв руку, наче заспокоював її:

— Доню моя, ти питаєш про короля Генріха. Слухай уважно. Він не наймолодший і не найсильніший володар серед сусідів своїх. Його земля роздроблена: кожен герцог чи граф має власну силу, і часто — більшу за королівську. Сам він тримає лише Париж та кілька міст довкола. Та все ж він — король Франції, і це ім’я важить у Європі.

Анна слухала, затамувавши подих. За стінами палацу догорав вечір, дзвони лягали на місто довгими хвилями, і здавалося, що саме місто завмерло, слухаючи ці слова.

— Генріх — чоловік обережний, не войовничий, але й не бездумний, — вів далі Ярослав. — Він часто шукає поради й любить прислухатись до тих, хто мудріший. Не має блиску лицарського героя, та має витримку і терпіння. Його вада — нерішучість: іноді надто довго зважує, поки інші вже діють.

Він узяв доньку за руку, і його пальці були теплими й важкими, як сама доля. Він говорив повільно, наче зважував кожне слово: