Розділ 14

/Злата/

 Сірі хмари заповнили небо, вкравши тепло сонячних променів. Дощ тарабанив по склу, змиваючи бруд і залишаючи після себе каламутні плями. Злата дивилася крізь нього на перехожих, які метушилися на вулицях з парасолями в руках, й сумувала.

 У квартирі було прохолодно, від чого Злата щулилася і сильніше замотувалась в плед. Чай в чашці, приготований вітчимом, вже давно охолонув і не міг зігріти ні тіла, ні душі дівчини.

 Останні кілька днів вона не майже спала, дуже мало їла й не могла раціонально мислити. Через нещасний випадок, що трапився з сестрою, Злата майже втратила звязок з реальністю, живучи одним страхом. Однак, дівчина не здавалася, бажаючи бути сильною для своїх найрідніших людей. Зараз, вони як ніколи раніше потребували її турботи та підтримки. Особливо Яна.

 Після моторошного ДТП, Яна залишилася живою. «І слава Богу!» – Злата не припиняла молитися Всевишньому. Страх за сестру настільки глибоко заповз їй в душу, що відкрив старі, не до кінця загоєні рани.

 Стан Яни було критичним тільки в перші хвилини події, але потім, парамедики зуміли стабілізувати її. Однак, якби не випадкові свідки дівчина навряд чи змогла б повернутися скоро до нормального життя. Вони викликали швидку допомогу, чим врятували Яні життя. Злата навіть не бажала думати про те, що було б якби...

 Потерши рукою перенісся, Злата взяла кухоль в руки й зробила ковток чаю. Він був все таким же солодким, з присмаком апельсина, однак вже холодний. Дівчина скривилася, проковтнувши залишки рідини, та побрела на кухню. Там вона вимила гору посуду, що назбирався за кілька днів, приготувати вечерю для вітчима й спекла гостинці для сестри й мами.

 Зараз, сестра Злати перебувала в реабілітаційній клініці під наглядом лікарів. Вона прийшла до тями після тижневої коми й потихеньку йшла на поправку. Віра Миколаївна, природно, залишилася з дочкою в лікарні. Вона категорично відмовлялася довіряти турботу про доньку якійсь медсестрі. Єдине, на що зуміла вмовити Віру Злата, так це приїхати додому на годинку-другу, щоб прийняти душ і змінити одяг.

 Злата так завзято готувала смаколики для рідних, що й не помітила, як настав вечір. Коли дівчина витягла останню порцію рогаликів з духовки, на кухню увійшов вітчим.

 – Злат! – Анатолій Федорович виглядав трохи напруженим і втомленим. Сірі кола під очима свідчили про це.

 – Я тут. – Озвалася дівчина, витираючи руки об фартух.

 – Я збирався поїхати за Вірою завтра, але, у мене деякі проблеми на роботі. Може, ти попросиш когось зі своїх знайомих допомогти або сама поїдеш? – чоловік присів на край стільця, і притулився тілом до стіни позаду нього.

 – Я можу, звичайно, і сама. – Злата дістала тарілку з шафки й поклала на них парочку своїх рогаликів, які вабили своїм ароматом. – Тату, а що трапилося? – дівчина була стурбована станом Антона Федоровича не менше, аніж долею сестри.

 Чоловік підняв погляд, направивши його на Злату.

 – Навіть не знаю, доню, як сказати. – Чоловік узяв з тарілки смаколик й відкусив шматочок. Потім посміхнувся, задоволено плямкаючи. – Шкода, що я не встиг насолодитися твоєю випічкою свого часу.

Поведінка чоловіка, як і його слова налякали Стельмах. Вона відразу стала перебирати в голові всі можливі варіанти того, що трапилося. І все, що приходило їй у голову було чимось жахливим і страшним.

 «Занадто полохливою ти стала, Злат!» – дорікнула сама собі дівчина. – «Боягузка! Та ще й дурна! » – підсвідомість не переставала знущатися з дівчини, нагадуючи їй про недавні події. Однією з яких стала остання зустріч з Лукасом.

 Прокручуючи в голові момент в потягу, Злата ще сильніше злилася на себе. І на свою безглузду поведінку. «Маленька боягузка!» – глумливо нарекла сама себе, розбираючи речі, привезені з собою.

 Після того, як Стельмах прийняла душ і пообідала, вона подзвонила мамі. Віра Миколаївна коротко розповіла про стан Яни та про прогнози лікарів. Жінка стійко трималася при розмові, але сумний голос все ж видав її.

 – Мамусю, я скоро приїду. Тільки погодую Анатолія Федоровича й зберу тобі деякі речі. – ласкаво мовила Злата, намагаючись підтримати її.

 Дівчина знала, що мати потребує підтримки навіть більше ніж інші. Віра завжди була ніжною і вразливою, та дуже легко піддавалася стресам.

 – Злат, мені нічого не треба. Ти, головне, приїжджай. – жінка схлипнула. Біль, гострою голкою, пронизав серце Злати, викликаючи в тілі легке тремтіння.

 – Мамо, все буде в порядку. Чекай мене.

 Всупереч словам матері про те, що їй нічого не потрібно, Злата все-таки зробила по-своєму. Дівчина зібрала для найріднішої невелику сумку, в яку вклала речі першої потреби. А ще, одну з улюблених маминих книг. Саме Віра Миколаївна привила Златі пристрасть до читання. Якраз після смерті першого чоловіка, Віра частенько влаштовувала дівчаткам літературні вечори, зачитуючи улюблені історії в голос.

 Маленькій Яні шалено подобався «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, а Златі, як більш дорослій панночці, подобалися книги Джейн Остін. «Гордість та упередження» й «Доводи розуму» була її улюбленими. Вона не раз уявляла себе на місці героїнь цих історій, мріючи одного разу зустріти свого містера Дарсі.

 «Здається, ти його знайшла... і втратила», – моментами, Злата ловила себе на думці про те, як було затишно в обіймах Луки.

 Цей чоловік, з незвичайним ім’ям, яке було так приємно пробувати на смак, продовжував хвилювати струни її душі. І чим довше Злата не бачила його, тим посилювалися її хвилювання q страхи. Вона навіть боялася уявити, що та їх зустріч в потязі була останньою. Хоча, розуміла – отримала те, що хотіла.

 Якби вона тільки не була такою зацикленою на минулому. Якби тільки могла знайти в собі сили забути знущання колишнього і просто повірити в щирість почуттів незнайомця. Якби...