Розділ 11

/Злата/

 По прибуттю до Києва, Стельмах зателефонувала Павлу Гордієнко і призначивши зустріч на завтрашній ранок, поспішила викликати таксі. Їхати через все місто на маршрутці з декількома пересадками, вона не бажала. Організм важко переносив поїздки, особливо після безсонної ночі та важкого ранку. Та й те, що сталося в поїзді, не додало Златі сил. Навпаки, їй здалося, що за ту коротку мить – вона втратила останні сили.

 Думати про те, що трапилося в поїзді, Златі теж не хотілося. Але впертий мозок не переставав малювати перед її очима образ чоловіка.

 «Невже він настільки мені сподобався?» – питання так і залишилося без відповіді, але ще довгий час крутилося в голові жінки.

 Вдало діставшись до квартири батьків, Злата подякувала таксисту за хорошу поїздку і розплатившись з чоловіком, попрямувала в бік під’їзду.

 Район, в якому проживали Анатолій Федорович і Віра Миколаївна, був тихим і спокійним. Біля самої новобудови знаходився дитячий майданчик, а в ста метрах на південь – розташовувався невеликий парк. Уздовж дороги, що вела від багатоповерхівки до зупинки, були посаджені дерева вишні. І коли наступала весна, все навколо цвіло і пахло.

 Златі подобалося це місце, так само, як вона любила гуляти з мамою і сестрою по вулицях Києва і слухати мелодію міста. Їй подобалося бродити по нічному Києву з подругою, просто блукати вулицями, розмовляючи про прості речі. Подобалося насолоджуватися шумом рідного мегаполісу, розглядати вітрини у світлі нічних ліхтарів і відчувати, як тече життя.

У Києві, як і в будь-якому великому сіті, вирувало справжнє життя. Тут ніхто не спав, ні вдень, ні вночі. Всі кудись рухалися: йшли, бігали, їхали. Та й сама Злата не нудьгувала, живучи тут. Вона вчилася, працювала, займалася танцями, проводила час з рідними на пікніках за містом, а у вихідні їздила з подругою на річку. Перебуваючи так близько від Дніпра, гріх було не скористатися такою можливість.

 Після довгих, іноді нудних, пар – дівчата збиралися разом і ходили в кіно або кафе, часом відвідували галереї та виставки, інколи – вони здійснювали походи в парк атракціонів. Купивши квитки на всі розваги, дівчата каталися до упаду, дзвінко сміючись і пустуючи. А потім, вдосталь насолодившись свіжим повітрям і пригодами, Злата і Лера відвідували місцеву шоколадну фабрику. Так вони назвали одну з кав’ярень, де місцевий кондитер балував відвідувачів смачною випічкою та іншими солодощами. Там дівчата проводь мало не кожні вихідні, об’їдаючись смачними ласощами. Улюбленим десертом Лери був торт Наполеон з дивовижним заварним кремом, а Златі більше подобався чізкейк з різними свіжими ягодами та ніжною сирною основою.

 Спогади про минуле, такому рідному і далекому, гріли душу. Часом, Злата поверталася думками у свої студентські роки й те безтурботне життя, що вона провела в Києві, і сумна посмішка розквітала на її губах. Стельмах любила своє місто, його запах, колір і музику. І їй було прикро до сліз, що вона не може повернуться ні у своє щасливе минуле, ні в улюблене місто. І причиною тому був її колишній.

 Після хворобливого розставання, Стельмах не змогла жити зі Славою в одному місці. Їй буквально кожен метр Києва нагадував про їх історію кохання. Вони так довго були разом і так багато пережили, що важко було відшукати хоч якийсь куточок в місті, де б вони не побували.

 І якщо сестра і мама вмовляли Злату не їхати, кинувши все, що їй дорого через одного придурка, то вітчим з розумінням поставився до рішення падчерки. Навіть допоміг з новою роботою, влаштувавши їй співбесіду в одній зі шкіл Харкова. Працюючи викладачем в одному з Київських вузів, Анатолій Федорович мав багато друзів і знайомих у сфері освіти. Відповідно, йому не склало особливих труднощів знайти вакантне місце для улюбленої дочки. Анатолій завжди дбайливо ставився до Злати, захищаючи дитину, підтримуючи її немов рідну. Хоча, вона і була для нього рідною, з розумінням і добротою прийнявши його в їх з Вірою Миколаївною сім’ю.

 Коли Анатолій закохався у Віру і дізнався, що у неї є дві маленькі доньки, чоловік був рішуче налаштований. Зупиняв його лише страх бути відкинутим. Адже, лише в окремих випадках діти нормально сприймають появу у мами – чоловіка. Особливо, якщо їх батько не кинув і не пішов до іншої сім’ї, а помер.

 Ще важче Анатолію було заслужити довіру і розуміння з боку дівчаток, і стати їм рідним. Образ Олексія Стельмаха – батька дочок і першого чоловіка Віри – був для дівчат святим, недоторканним.

 Анатолію здавалося, що буде неймовірно важко, та майже нереально – умовити Віру прийняти пропозицію і переїхати з малятами в його квартиру. І якщо маленьку і бешкетну Янку ще можна було підкупити подарунками та ляльками, то дорослу Злату – умовити було набагато складніше. Хоч дівчинці та було на той час всього шістнадцять років, говорила і міркувала вона, як доросла.

 Попри всі страхи та перепони, Анатолію Федоровичу все-таки вдалося налагодити контакт з доньками своєї коханої. І незабаром вони стали жити разом. Дівчатка поставили Анатолія на так званий випробувальний термін, натякнувши йому, що судити будуть строго, але по-справедливому.

 Випробування Анатолій пройшов, чому невимовно раділа Віра. Вона дуже важко переживала смерть чоловіка, борючись з бажанням піти слідом за ним. Але, всупереч тузі за коханим, відповідальність за дітей не дозволяла жінці здійснювати дурість. А коли вона зовсім випадково познайомилася з Анатолієм і стала отримувати від нього знаки уваги, жінка змінила свої думки та ставлення до життя.

 Закоханість Анатолія жінка розгледіла не відразу, а коли зрозуміла, що відбувається – злякалася і поспішила перервати будь-які контакти з чоловіком. Навіть попри те, що він сам їй був симпатичний. Втім, рана від втрати коханого була надто глибокою і свіжої, щоб Віра з легкістю прийняла залицяння іншого чоловіка. Та й наявність двох дітей не дозволяла жінці думати лише про власне благополуччя.