Розділ 7

Ненавидь, люба, – смак пізнав я твій:
Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий.

(В.Шекспір.)

/Лука/

 Покинути квартиру дівчини Буркут хотів якомога швидше, не дивлячись на те, що сам напросився на чай. Уже після кинутих пари фраз, Лука зрозумів наскільки все виглядало безглуздо. Ну допоміг він дівчині в скрутну хвилину, подав руку допомоги й що далі? Яке йому діло до того, що діється в житті цієї незнайомки? Скільки разів він бачив заплаканих дівчат, котрі благали про допомогу, і він допомагав. Безвідмовно, правда за гроші. Як ніяк, а захищати людей – його професія.

 Втім, дівчина Злата не просила його ні про що. А навпаки, всіляко намагалася ухилитися від такого простого і здавалося б нормального бажання людини бути корисним. Чи то вона зовсім не довіряла незнайомцям, то чи боялася будь-якого чоловіка в апріорі. Адже не дарма, ця її подруга, Валерія, згадувала про якось «цапа».

 «І що з того?» – криво посміхнувся Лука, поправляючи комір пальта. Хоч вдень і царювала тепла погода, жовтневі ночі, все ж, холодили душу.

 Вийшовши з під’їзду, Буркут дістав з кишені комунікатор і набрав номер таксі, яке доставило його в готель. Благо, він передумав скасовувати бронь і вирішив залишитися в місті ще на одну ніч. Зараз, він був настільки знесилений, що був готовий впасти на ліжко і негайно заснути. Власне, що Лука і зробив ледь переступив поріг свого номера: зняв одяг, прийняв душ, почистив зуби, а після водних процедур – звалився на величезне двоспальне ліжко і провалився в сон.

 Коли у Буркута були якісь проблеми в житті, він зазвичай закривався в собі, довго і млосно переживав, і лише через деякий час – приходив до тями. Лука завжди намагався справлятися сам зі своїми проблемами, не підпускаючи нікого близько. Він завжди намагався самостійно знайти вихід з будь-якої ситуації, не розраховуючи на чиюсь допомогу чи підтримку. Він знав – не варто сподіватися на людей, вони ненадійні та брехливі. Не приведи Господи, настане той день, коли хтось із твоїх друзів чи соратників встромить тобі ніж в спину, переслідуючи власні егоїстичні цілі.

 Винятками були його друг Влад і майор Мельник. Першого він вважав братом, якого він хотів би мати, а другого батьком – якого у нього ніколи не було. Одному, Лука врятував життя, а інший – врятував самого Лукаса. І невідомо, що б було з Буркутом, якби в його житті не було цих двох чоловіків. Вони, якщо чесно, і були все його життя. Його дім, його родина, його підтримка. Він був вдячний долі, що звела його з такими людьми. Наперекір тому, яким сильним і цілеспрямованим виріс Лука, йому, як і будь-якій людині в цьому світі необхідна сім’я.

 Своїх батьків чоловік не знав, бувши кинутим ще немовлям. Він не був коханою й бажаною дитиною, адже не дарма його залишили, як непотрібну річ. Напевно він цього не знав, але відчував саме це. Частенько, в думках Буркута крутилася ідея відшукати своїх біологічних родичів, дізнатися хто вони та ким він міг стати. Але потім, чоловік брав себе в руки та вбивав ці ідеї ще в зародку, утримуючи себе від будь-яких спроб вчинити таке безумство. Якщо ні батько, ні мати не захотіли розшукати його через стільки років, значить він їм не потрібен. Навіщо тоді та вони йому?

 З віком, Буркут все більше переконувався в людській жадібності й лицемірстві. Він бачив, як друзі зраджували, як дівчата кидали хлопців, а чолові зраджували дружинам і коханим. Він бачив, якими жорстокими можуть бути люди, навіть стосовно дітей. В його пам’яті назавжди залишиться випадок, що стався в дитячому будинку.

 На вулиці стояла зимова погода. Місяць грудень був напрочуд морозним і лютим. Здавалося, що матінка природа не на жарт розлютилася, і вирішила заморозити весь світ. Ну хоча б, ту частину, де жив Лукас.

 З величезного неосяжного неба падали сніжинки. Вони були білі, пухнасті, повітряні.

 Дивлячись через вікно на те, якщо йде сніг, хлопчисько не роздумуючи вибіг з кімнати та попрямував на вихід. Він біг швидко, долаючи будь-яку перешкоду на своєму шляху: будь-то хтось із малюків, хтось зі старшеньких або ж сама вихователька.

Зупинився Лукас тільки на ганку. Віддихавшись, хлопчик натягнув на голову шапку і спустився по сходинках. Він стояв посеред дворика, задерши голову вгору. Хлопчикові подобалося спостерігати за тим, як пластівці снігу повільно падають з небес. Ця дія здавалася йому чимось казковим, чарівним, магічним.

 Взагалі, Лукас обожнював зимову пору і новорічні свята. Це був єдиний період в році, коли до них – маленьким і беззахисних – хтось приїжджав з гостинцями та виставами. Отримувати подарунки любили абсолютно всі: і ті хлопці. яким було по чотири-п’ять років, і ті, кому вже виповнилося дванадцять. Лише тоді, в зубожілому дитячому будинку на відшибі міста можна було почути щирий сміх дітей і побачити їх щасливі обличчя. Це був їх момент, їх казка. На жаль, тривала вона недовго. Чудові святкові дні змінювалися на похмурі сірі будні.

 Сьогодні теж був звичайний рутинний день. Він почався з водних процедур, зарядки та нудних уроків. О другій годині дня, Лука, як і інші його однолітки, встиг засумувати та навіть поплакати. А що тут такого? Маленькому п’ятирічному хлопчикові було зовсім сумно і самотньо у величезному холодному приміщенні. А наявність виховательок жодним чином не прикрашала сирітство діточок. Для більшості жінок, як і чоловіків, що працювали в дитячому будинку номер шість, ці діти били всього лише роботою. Їм з лишком вистачало власних телепнів, щоб витрачати сили й енергію ще й на цих безбатченків. А про ласку і добре слово можна було навіть не мріяти.

 Єдиною людиною, яка розуміла і співчувала малюкам – була Марія Степанівна. Вона одна з численного штату працівників прихильно ставилася до дітей. Лише вона щиро дбала про малюків, намагаючись оточити їх добротою, ласкою. Вона піклувалася про діток, немов вони були її кровними, близькими, рідними. Марія Степанівна була чуйною і спокійною жінкою, була завжди готова порадити, підтримати й просто вислухати. Вона мала підхід до кожної маленької людинки, бажаючи посіяти в їхніх серцях любов і віру в краще майбутнє, а не гнів і ненависть до навколишнього світу.