Розділ 5

В розпуку впавши, в божевільнім стані

Сказати можу те, чого не слід.

І наклепи, низькі та безпідставні,

Підхопить радісно зломовний світ.

Щоб не дійти цього, криви душею, –

Здавайся хоч із вигляду моєю.

(В. Шекспір.)

/Лука/

 Вийшовши з кабінету директора загальноосвітньої школи, Буркут важко видихнув, розпливаючись в кривій посмішці. Чоловік був упевнений, що розмова з цією людиною буде складною, але не думав, що настільки. Його все ще трусило від шквалу емоцій. Він не розумів, як приборкати внутрішніх демонів, що раптово прокинулися. Лукас ніколи не був емоційним та імпульсивним, і тепер просто-таки загубився в океані невідомих йому раніше пристрастей.

 Гнів, злість, смуток і дурна ніжність – одне почуття змінювало інше, викликаючи у чоловіка то роздратування, то тупий біль. В серці гуділо, а тиск стрибав немов дитина на гойдалці.

 Буркут озирнувся по сторонах, і невдоволено хмикнувши своїм дурним думкам, що непокоїли його втомлений мозок – попрямував в невідомому напрямку.

 Спочатку чоловік хотів купити квиток на поїзд і скоріше повернутися у свою столицю, але потім, різко передумав. В душі був бардак, а з таким настроєм він не зміг би приступити до нової справи. Буркут не програв ще жодного діла, і не бажав опинитися профнепридатним перед новим викликом.

 Чоловік вийшов зі школи й попрямував на найближчу зупинку, там він сів на першу маршрутку, що приїхала аби на ній доїхати до центру Харкова. Оскільки чоловік був у цьому місті вперше і в його плани не входила культурна програма та екскурсія по місту, він бездумно блукав.

 Годинами Буркут бродив вулицями Харкова, розглядаючи вітрини магазинів, ресторанів, розглядав пам’ятки архітектури, які траплялися на його шляху. Він не шукав чогось конкретного і не дивувався побачивши черговий пам’ятник Шевченку або Сковороді, не зацікавив його й академічний театр опери та балету імені Лисенка. Жоден собор, жодна церква Харкова, які безсумнівно були визначними пам’ятками міста і надбаннями архітектури – не притягнули увагу Буркута. Навіть всім відомий фонтан, який є головною візитівкою міста та одним з об’єктів ЮНЕСКО, не зміг відвернути чоловіка від його душевних перепитій. Єдине, що зміг Лукас оцінити в Харкові, так це те, що місто набагато спокійніше, ніж Київ.

 Можливо, через особисті переживання і важкі думи, він не зміг гідно оцінити незнайоме йому місто. Лука просто блукав вулицями в пошуках якоїсь відповіді, допоки знову не опинився біля школи.

 Зупинившись біля воріт навчального закладу, кілька разів поривався набрати номер, але все не наважувався. Це дивне бажання – знову побачити об’єкт його душевних мук – штовхало його на необдумані вчинки. Зокрема, такі як приїхати до Харкова. І заради чого все? Щоб почути банальні виправдання й отримати нікому не потрібні відповіді на давно забутий біль. Але ж він дорослий чоловік, а повівся, як дитина. Смішно.

 Лука Буркут – першокласний адвокат, успішний юрист і досить забезпечена людина, а злякався зустрічі з привидом. Нерозумно.

 Одне радувало чоловіка – ніхто не дізнається про його дурість. Якщо він завтра ж вранці повернеться в столицю, то ніхто і не помітити його зникнення. Безсумнівно, варто було повертатися додому, а не шукати дім там, де його ніколи навіть не намагалися побудувати.

 Лукас хитнув головою, ніби хотів позбутися від мари, і потер перенісся рукою. Потім зняв набридливий зашморг і заштовхав його у внутрішню кишеню піджака. Буркут вже збирався йти, коли запримітив на сходинках будівлі знайомий силует.

 Чоловік примружився і впізнав в жінці ранкову незнайомку. Вона граціозно спускалася, тримаючи в руках величезну сумку.

 «Напевно, ховає там баночки зі своєю зміїною отрутою!» – подумав Лука, згадуючи їх ранкову перепалку. І чого він так розсердився на неї? Лука і сам не розумів. Нерви, напевно.

Поки чоловік спостерігав за молодою жінкою, та встигла дійти до своєї машини, і забратися всередину. Марка машини приємно здивувала Буркута, це був недорогий Сітроен.

 «Значить сама купила машину. Може, все-таки не так вона бездарна, як вчителька?» – міркував Буркут, зовсім не розуміючи яке йому діло до дівчини.

 Чомусь йому хотілося вірити, що прекрасна брюнетка володіє не тільки гострим язиком і диким характером, а й позитивними людськими якостями. Як мінімум, вона повинна бути в сто разів краще, ніж ті недалекі дівиці, яких надсилали до нього на практику і в секретарі. Чоловік терпіти не міг пустоголових жінок, які вважають, що все можна дістати за допомогою красивого личка. Зрозуміло, в його близькому оточенні не було таких осіб, але навіть ті години, що він провів з молодими студенткам, показали йому наскільки сильно його дратують такі люди.

 На думку Буркута, кожна людина, незалежно від статі, повинна бути особою освіченою, вихованою і прагнути до досконалості. Тільки так можна добитися успіху в житті та роботі.

 За роздумами, Буркут не відразу помітив, як дівчина практично вискочила з авто і скрутившись вдвічі – почала блювати прямо на паркінгу. Коли до його мозку дійшло те, що він побачив, чоловік зірвався з місця і попрямував до жінки. Вона як раз розмовляла через телефон, витираючи губи долонею.

 Підійшовши ближче, Лука відразу ж запримітив червоні від сліз очі, тремтячі руки. Дівчина щось плутано говорила співрозмовнику, нервово мнучи край блузки. А як тільки молода жінка закінчила розмову, її знову вирвало.

 – Вам погано? – звернувся до брюнетки Лукас, подумки картаючи себе за дурне питання. «Звичайно ж їй погано, дурень. Хіба не видно?»

 – Що? – дівчина випросталась і величезними заплаканими очима дивилася на адвоката.