Пролог

Не треба жалощів. Хай любі очі
Мене уб’ють — я смерть прийму охоче.

(В.Шекспір.)

Пролог

Київ. Жовтень. 2021.

 Легкий помах руки й тугий вузлик на платті розв’язався, звільняючи дівчину зі свого полону. Ще один рух і плаття впало вниз, до ніг, залишаючи його господиню напівоголеною. Однак, такою милою, сексуальною і здавалося, – зовсім беззахисною. Тонкі лінії, плавні вигини тіла, тепер, підкреслювала лише мереживна білизна чорного кольору.

 Чоловік поклав руку на талію представниці слабкої статі та провів подушечками пальців по гладкій шкірі. Від такого дотику тіло жінки покрилося мурашками, змушуючи свою власницю до болю закусити нижню губу.

 «Ще зовсім трохи! Просто тримай удар!» – стверджувала її свідомість, в той час, як її тіло здригалося від страху.

 Дівчина повільно повернулася в обіймах «коханого» чоловіка, і затамувавши подих, заглянула в його темні, немов ніч, очі.

 – Люба моя, ти така прекрасна сьогодні! – шепотів він, запалюючи усмішку на вустах в той час, як в очах жевріло полум’я чи то пристрасті, чи то ніжності.

 – Дякую. – несміливо відповіла дівчина, кладучи руки на його плечі.

 Її пальці торкнулися твідової тканини піджака, а потім повільно зіслизнули вниз до атласної сорочки, щоб з показним азартом розстебнути ґудзики. Коли з атрибутом одягу було покінчено, дівчина смикнула за рукав і зняла з чоловіка сорочку. Її погляду відкрився прекрасний вид на чоловіче тіло, і це злегка схвилювало її. Щоки порожевіли, а в грудях наростало хвилювання і сум’яття. Дівчина приглушено зітхнула, подумки, рахуючи секунди до закінчення даного спектаклю; потайки мріючи його продовжити. Втім, про це ніхто не мав знати. Цю маленьку таємницю вона понесе з собою, назавжди сховавшись в нічному тумані.

 – Маленька, зачекай, – вимовив чоловік, притягаючи до себе дівчину, зариваючись однією рукою в її густе темно-коричневого кольору волосся. – Може, шампанське? – запропонували його губи, змушуючи дівчину дивитися лише на них.

 – Із задоволенням! – відповіла вона, міцно зціпивши зуби. Відчуття тривоги забриніло в душі ще сильніше, вибухаючи в грудній клітці, немов мінне поле.

 І поки чоловік відкривав пляшку, і наливав ігристе вино в келихи, дівчина нервово крутила кільце на безіменному пальці.

 «Ще декілька хвилин, Злата, і все буде закінчено» – мерехтіло десь в її підсвідомості, примушуючи затамувати подих, немов перед стрибком з висоти.

 – Цукерки теж хочеш? – поцікавився чоловік, повернувшись обличчям до своєї обраниці та простягаючи їй келих з шампанським «Crystal».

 – Солодке? На ніч? – жартом відповіла дівчина, злегка прикусивши щоку зсередини. – Ні, Лука, краще зроби мені бутерброд. – мовила вона, маскуючи свої справжні емоції за однією зі своїх недавно вивчених «щирих» посмішок.

 – Як забажаєш, Злат. – відповів чоловік і поставивши келихи на журнальний столик, пішов на кухню.

 Поки чоловік готував смачну закуску для своєї обраниці, дівчина відчайдушно намагалася зробити те, до чого вона так довго йшла. Аж цілих три місяці.

 І ось, настав момент «ікс». Довгоочікувана і солодка мить помсти. Всього один крок, один помах руки й все закінчиться. Місія буде виконана, а Злата вільна. Вільна від цієї вистави, від нескінченних мук совісті й від зубного болю в серці. І найголовніше, стане вільною від Нього.

 Він – Лукас В'ячеславович Буркут на прізвисько «Архангел Лука» – адвокат-криміналіст, член судової комісії у кримінальних справах в апеляційному суді в місті Київ. Строгий, принциповий та неупереджений захисник законів, охоронець правопорядку. Наразі Буркут обіймав посаду головного прокурора в місті Київ, отримавши підвищення в нагороду за перемогу в ряді скандальних справ пов’язаних з вбивством одного з професорів Київського державного інституту, фінансовими махінаціями й корупційною системою в вищих навчальних закладах Києва та київської області. Впевненість в собі, стійкість характеру, непохитність і скрупульозність до деталей зробили з Буркута не тільки сильну людину, надійного друга і товариша, а ще й одного з найкращих адвокатів країни, професіонала своєї справи. Люди любили й цінували Архангела, деякі боялися та остерігалися, але всі як один – поважали його. Будь то родичі, друзі, колеги або навіть вороги – кожен з них бачив в Буркуті силу і сміливість, світлий розум і хоробре серце. Для одних він став чудом, порятунком, для других – заслуженим покаранням, а для когось – об’єктом ненависті та злоби.

 Злата злегка хитнула головою, неначе проганяючи примару. Потім, взяла в руки кулон, що висів на шиї й відкрила його. Усередині маленького ювелірного виробу знаходився дивний білий порошок, який дівчина висипала в келих з шампанським. Збовтувавши вміст келиха, поклала його назад на стіл, а сама сіла на ліжко навпроти, зі своїм бокалом ігристого.

 – Ну що, Стельмах, за перемогу! – прошепотіла дівчина, і піднесла склянку до губ.

 Якраз в цей час, чоловік повернувся в спальню, тримаючи в руках тарілку наповнену бутербродами, які зробив нашвидкуруч.

 – Встигла засумувати? – запитав Буркут, виблискуючи своєю білосніжною посмішкою, яка багатьох зводила з розуму. «Тільки не мене!» – з сарказмом подумала Злата, смакуючи момент.

 – Природно! – відповіла вона, попиваючи «Crystal». Алкоголь, ось що було їй зараз життєво необхідно.

 – Тоді не будемо витрачати даремно час, і вип’ємо! – мовив чоловік, беручись за свій келих.

  – За тебе, Лукас! До дна! – проскандувала Злата, не зводячи очей з дій чоловіка, який вмить впорався зі вмістом свого келиха, і з напівусмішкою на губах звалився на підлогу.