Розділ 5

/Лука/

 Сірі хмари раптово заполонили небо, закриваючи собою сонячне світло. Вийшовши на вулицю, Буркут невдоволено поморщився, дивлячись вгору. Він любив дощ, міг годинами дивитися на те як стікають краплі по склу, насолоджуючись гуркотом грому. Іноді, це приносило йому неймовірне естетичне задоволення і навіть душевний спокій. Але, ось сьогодні, коли все падало з рук, а на душі було гидко, дощ став ще одним каталізатором поганого настрою.

 Хоча, якщо бути чесним із самим собою, то гарний настрій давно не заходив до нього в гості. І якщо задуматися, то Лука й не пам’ятав, коли востаннє щиро сміявся або посміхався. Не так, як він це робить зараз, – фальшиво і на показ, – заради спокою друзів.

 Коли йому подзвонив Влад і приголомшив новиною про якісь безглузді статті сумнівного характеру, Лука скептично поставився до слів друга. У той час в його голові була лише одна Злата і бажання знайти її, а не страх за репутацію й свободу. Він не думав головою, а лише серцем. Напевно, вперше за своє життя, завжди стриманий і зібраний адвокат дав волю почуттям.

 Він намагався відшукати кохану, щоб поговорити з нею і спробувати врятувати їх відносини. Він не міг дозволити їй піти, кинути його. Принаймні, не давши йому можливості виправдатися. Буркут був упевнений, що почувши правду, Стельмах повірить йому й не стане руйнувати їх союз.

 Однак, дива не сталося. Він не зумів знайти Злату, назавжди втративши своє серце і єдину любов, яку зумів відчути. Стельмах зникла, немов розчинилася в повітрі. І можливо, він би продовжив її шукати, якби не лист, залишений нею.

 У невеликому конверті, який Стельмах залишила у сестри, Лука знайшов фотографії та маленьку записку. Всього кілька фото, зроблених сто років тому і його життя розлетілося на тисячі уламків. Він би й подумати не міг, що колись його минуле, яке ніколи не було чимось особливим, повернеться до нього й зіпсує майбутнє.

 Втім, найгірше було те, що він не був винен. Він ніколи не зраджував Стельмах. У нього і в думках не було. Буркут ніколи не був брехуном, якщо не брати до уваги зал суду. Але, і там він не брехав, а лише використав відомі йому факти, підставляючи їх під потрібні закони. Там він робив свою роботу, і робив її добре.

 Лука часто ставив собі питання, хто і навіщо надіслав Стельмах ці фотографії. Він намагався розшукати відправника, але так і не знайшов нічого. Ніхто не бачив кур’єра, який приніс пакет. Та й то міг бути не справжній кур’єр.

 Першою була думка відшукати Вікторію і поговорити з нею. Напевно, її спектакль на дні народженні Попова був спланований і якось пов’язаний з фото. Але, і це Буркуту не вдалося. Созонова поїхала за кордон разом з чоловіком. У якого зовсім недавно відкрився новий філіал в Австрії. Додзвониться до неї Буркут не зумів, не маючи потрібного номера.

 А потім, коли проблема з фальшивими статтями стала реальною загрозою, Лука просто кинув всякі спроби докопатися до правди. Його свобода і репутація встали на перше місце. Та й будучи засудженим та ув’язненим, він би не зміг бути зі Златою. Навіть якби вона раптом повернулася. А вона, на жаль, не поверталася.

 Дні за днем, Буркут проводив в стінах старого офісу, дозволивши Попову захищати його права в суді. Разом, друзі намагалися довести, що всі звинувачення проти адвоката лише черговий прийом справжніх злочинців, щоб очорнити Буркута. Багато з них мали «зуб» на адвоката, попри те, що він, в основному, захищав тих самих злочинців.

 Довести невинність Буркута виявилося непросто, але можливо. Всього кілька процесів, кілька зустрічних позовів і Буркута виправдали. Однак, це назавжди зіпсувало його кар’єру. Місцева влада більше не бажали мати з ним справу, як і колишні роботодавці, боячись зайвих проблем.

 Про це йому й повідомили сьогодні, поклавши перед очима аркуш паперу з проханням звільниться за власним бажанням. Буркут-колишній став би сперечатися, домагатися справедливості й доводити свою важливість й профпридатність, але нинішній Лукас просто підписав заяву і пішов. У нього не було ні найменшого бажання працювати там, де йому не раді. Можливо, він і раніше пішов би з фірми, але все приводу не було.

 Лука знову глянув на небо, зажурено зітхаючи, а потім зробив кілька кроків, спускаючись по сходах. Прозорі краплі впали йому на обличчя, оголошуючи про початок зливи. Він вилаявся, натягуючи на голову піджак, намагаючись сховатися. Швидким кроком, Лука попрямував до автомобіля, на ходу дістаючи з кишені ключі.

 Ледве він сів в машину, як вода ринула з небес. Величезні краплі барабанили по склу, стікаючи вниз, змиваючи дорожній пил.

 Лука поклав руки на кермо і впустив на них голову. Важко дихаючи, він обдумував, що робити далі. Як жити й куди рухатися – було головними питаннями на сьогодні. Але, найголовніше, що хвилювало кожну струну його душі, стосувалося Злати.

 Лука все ще не міг забути її, викинути з серця й душі. Йому хотілося вовком вити, кричати від болю, що роздирала душу, знищуючи її.

 Наперекір виробленій роками витримці й сталевим нерви, Буркут здався. Він втратив найважливіше, що зміг знайти в цьому паскудному житті. І це підкосило його, зробивши вразливим, слабким, розгубленим.

 Найбільше в житті Лука ненавидів бути слабким й безпорадним. Напевно тому, він так довго нікого не впускав у своє серце. Напевно тому і не ставився серйозно до жодної з жінок. А може, в них просто не було всього того, що він знайшов в Стельмах?

 Він уже й сам не знав, не розумів та й не намагався дізнатися причину своєї любові. А просто продовжував кохати. Так само ніжно, пристрасно й завзято. Всупереч голосу розуму, він не міг забути про Злату. А може погано старався?

 Вібрація мобільника повернула Луку до життя. Він підняв голову, протер очі й діставшись до комунікатора відповів. У трубці зазвучав знайомий голос, здивувавши Буркута.

 – Слухаю, – відповів він, включивши вільною рукою двірники.