Розділ 4

/Злата/

 Не зволікаючи ані хвилини, Стельмах вискочила з кімнати. Вона босоніж пробігла по коридору, не озираючись, вишукуючи очима вхідні двері. Шукати свої речі Злата навіть не стала, бажаючи, в першу чергу, втекти.

 Квартира в якій знаходилася Стельмах була не такою вже великою і вона за секунди знайшла вихід. Злата спробувала смикнути за двері, але ті не піддавалися. Вони були щільно закриті й, без ключів, вийти було неможливо.

 Розуміючи безвихідність ситуації, Стельмах озирнулася, бажаючи знайти хоч щось, що допоможе їй захиститися від маніяка. Але, в передпокої не знайшлося нічого підходящого.

 Тривога розлилася отрутою в душі, змушуючи дихати прискорено і тремтіти від страху. А звук кроків Гната геть вибили повітря з її легенів.

 «Ніж! Потрібно знайти ніж!»

 Вона похитала головою в пошуках дверей в кухню. Зробила кілька кроків до одного входу, потім до іншого, і знайшовши те, що шукала, рвонула туди. Поспішно відкриваючи кожен ящик, Стельмах шукала ніж побільше.

 Коли Гнат увійшов у кухню, вона була готова кинутися на нього. Але, чоловік не наближався, зупинившись біля дверей і упершись плечем об одвірок.

 – Відкрий двері, я хочу піти! – Стельмах направила ніж в сторону чоловіка, погрожуючи.

 – У такому вигляді?

 – Не важливо, я хочу піти! Випусти мене! – Стельмах стояла на своєму.

 – Гаразд, але хоч таксі я тобі можу викликати? Або ти хочеш гуляти містом в такому вигляді? – в словах чоловіка була логіка, але складно було зрозуміти чи говорить він це щиро. Або ж, просто намагається ввести в оману.

 – Добре, – погодилася Злата, але ніж не опустила, – І поверни мені мої речі.

 – У мене їх немає, – Гнат відірвався від дверей і вийшов з кухні.

 Повернувся чоловік через кілька миттєвостей, тримаючи в руках телефон.

 – У мене нічого твого немає. Тому, я і не відвіз тебе в лікарню, – чоловік був спокійний, говорив чітко, дивлячись прямо в очі, – а кинути тебе десь без документів і в мокрому одязі, не наважився. Не правильний я маніяк, виходить.

 Гнат набрав кілька цифр і приклав апарат до вуха. Злата не поспішаючи підійшла до чоловіка, все ще сумніваючись у правильності свого рішення.

 – Не потрібно таксі, – прорекла вона, опускаючи ніж.

 Їй стало соромно за свою поведінку і дурні думки. Придумала собі казна-що, ще й людину образила.

 – Вибач...те... – Злата віддала ніж чоловікові, – можу я скористатися вашою ванною? – Гнат кивнув, – і телефоном, – вона вказала на мобільник, – мені потрібно зателефонувати рідним, вони напевно хвилюються.

 – Звичайно, – Гнат всунув Златі в руку свій мобільний.

 – Ванна – другі двері праворуч, – мовив він, виходячи з кухні, залишаючи Злату наодинці.

 Стельмах поступово заспокоїлася, віддихалась. А потім набрала номер сестри. Після кількох гудків, Яна відповіла.

 – Привіт, це Злата.

 – Злата? Де ти була? Я хвилювалася. Ми всі хвилювалися. Тут таке відбувається, – Яна безустанно говорила схвильованим тоном.

 – Я в порядку, Ян. За кілька днів приїду назад до Києва, напевно.

 Спочатку, тікаючи від Буркута і своїх почуттів, Стельмах бажала утекти якнайдалі й сховатися від усіх. Вона вибрала перший-ліпший квиток на поїзд до Харкова, а звідти до Одеси. Зібравши найнеобхідніші речі, Стельмах закрила бабусину квартиру, і покинула рідне місто.

 Рішення поїхати до моря прийшло спонтанно. Якраз тоді, коли вона їхала в поїзді й намагалася придумати чим зайнятися, щоб не зійти з розуму. Через те, що вона звільнилася зі своєї старої роботи, а нової не встигла обзавестися, то сидіти в Києві не було сенсу, як і повертатися до Харкова. І там і там, Буркут би швидко її знайшов, попри прохання не шукати її. Вона знала наскільки впертим може бути Лука, і що банальне прохання його не зупинить.

 Ображене чоловіче самолюбство, напевно, змусило б Буркута кинутися на пошуки Злати та неодмінно повернути її, не заради високих почуттів, а через звичайне почуття власності й егоїзму. Ніхто не бажає бути покинутим, навіть якщо для цього є вагомий привід.

 Саме тому, Стельмах змінила сім-карту і поїхала. Вона не могла ні секунди довше знаходиться в місті, яке вже другий раз розбило її мрії. Їй було тісно, ​​душно і страшно. Вона хотіла втекти на край світу, забитися десь у нірку і перечекати бурю. Хоча, розум кричав, що обдурити себе не вдасться. Як і своє серце.

 – Злат, ну навіщо ти поїхала? – молодша сестра кілька разів намагалася напоумити старшу, волаючи до голосу розуму, – Ти ж не втечеш від почуттів. Ти тільки мучиш себе.

 – Ян, не дратуй, прошу, – вона струсила сльозинку з щоки, – Я повинна була, інакше б задихнулася там, – Злата прикрила очі, – Ян, будь ласка, не дави на мене. Я повернуся, обіцяю. Але не зараз.

 – Гаразд, але не пропадай. Я ж хвилююся.

 – Знаю, мила, знаю. Передай мамі, що я їй завтра подзвоню.

 – Добре. Люблю тебе!

 – І я тебе! – скинувши виклик, Злата видалила номер з вихідних дзвінків і попрямувала у ванну.

 Там, закрившись на замок, вона оглянула себе з ніг до голови, відзначаючи, що Гнат має рацію і їй в такому вигляді не можна бродити по місту. Потім Злата вмилася крижаною водою, поправила волосся і витерла сліди від туші.

 Через кілька хвилин медитацій, Стельмах все ж таки зважилася вийти зі схованки й поговорити з чоловіком. Й можливо, випросити у нього ще щось з одягу, щоб вона могла спокійно дістатися до свого готелю.