Розділ 3

/Злата/

 Прокидатися було неприємно. Голова гула, а повіки здавалися такими важкими, що Злата ледь змогла відкрити очі. Біль у нозі майже не відчувався, але шкіру все ще палило ніби вогнем.

 Стельмах глибоко зітхнула, підводячись. Потім глянула на хвору ногу і побачила величезну червону пляму. Відразу виникло бажання доторкнутися і почухати. Вона сіпнулася, нахилилася до ноги й вже хотіла провести по ній рукою, але її зупинили.

 Чоловіча долоня схопила Злату за зап’ястя, блокуючи рух.

 – Не варто цього робити, – Злата повернула голову на звук і зустрілася з блакитною безоднею пронизливих синіх очей, – ти тільки підсилиш біль і роздряпаєш рану.

 – Добре, – несміливо відповівши, вона спробувала звільнити руку, але Гнат не поспішав відпускати.

 Він кілька хвилин вивчав обличчя Злати, вдивляючись в її шоколадні очі. Легка посмішка цвіла на його обличчі, надаючи чоловічим рисам сексуальності і якогось чарівного шарму.

 – Можете відпустити? – Стельмах не хотіла здатися невихованою і виривати долоню, але такі дотики чужого чоловіка її бентежили. Та й викликали більше відразу, ніж приємні відчуття.

 – Так, звичайно, – наче прокинувшись, прорік Гнат, розімкнувши долоню.

 Він різко повернувся, показуючи Златі міцну чоловічу спину, обтягнуту темно-синього кольору сорочкою. Рукава сорочки були загорнені по лікті, а поділ заправлений в штани класичного крою.

 Дивлячись на чоловіка, Злата пригадала, що ще кілька хвилин тому (якщо це дійсно було так) чоловік був одягнений зовсім в інші речі. Там, на пляжі, на ньому були джинси й чорна футболка.. Злата запам’ятала колір, адже весь час, що Гнат ніс її на руках, вона дивилася як рухається його грудна клітка, натягуючи тканину кофти.

 – А де це я? – запитала Стельмах, озираючись.

 Ліжко, на якому лежала дівчина, не було схоже на лікарняне, як і весь інтер’єр кімнати.

 Злата різко скочила з ліжка, скидаючи на підлогу подушку і ковдру, якою була вкрита. Потім кинула погляд на свій одяг і паніка накрила її з головою. На ній більше не було літнього плаття бузкового кольору.

 Чоловік повернувся на звук падаючих предметів, спантеличено дивлячись на свою гостю. Вона була схвильована, і налякана.

 Стельмах дивилася на свій одяг, намагаючись прикритися. Довга безформна футболка ледь могла укрити її округлості й стегна. До колін навіть не дотягувала. Стельмах внутрішньо зіщулилася і стиснулася, завмерши під пильним поглядом незнайомця.

 – У мене вдома, – спокійно відповів Гнат, не поворухнувши й м’язом. А у Злати всередині все обірвалося.

 «Дурепа, ти Стельмах!» – прорік розум, сковуючи гидким почуттям страху будь-які її руху.

 – Ч-о-о-му? – Злата глянула знову на свій одяг, потягнувши поділ футболки, але це не допомогло.

 – Тому що я не міг вас кинути десь на лавочці в парку, – Гнат повільно підходив до Злати, а вона відступала назад, поки ноги не вперлися в ліжко.

 За крок від Стельмах, чоловік зупинився.

 – А чому не відвезли мене в лікарню? – Стельмах задала таке хвилююче її питання, але почути відповідь боялася.

  «А раптом цей Гнат маніяк? А ті двоє його спільники?»

 Розум, збуджений страхом, гарячково видавав божевільні ідеї втечі. Виходи були два: вікно або двері. Але, Злата не знала на якому поверсі вона знаходитися, а на шляху до дверей був чоловік. І хоч Гнат розміром був менше Буркута, це не зменшувало його чоловічої фізичної сили. Стельмах розуміла, що їй не впорається з ним. А якихось прийомів самозахисту вона не знала. Ніколи не любила насильство, ось і не ходила на уроки самооборони. А даремно. Зараз вони їй би стали в пригоді.

 Спробувати добігти до дверей було її єдиним способом врятуватися, і вона не стала зволікати. Стельмах рвонула до дверей, користуючись замішанням чоловіка, який стовпом стояв.

 Торкнувшись пальцями дверної ручки, вона зраділа і смикнула за неї, відкриваючи двері. Зробивши крок вперед, Злата була зупинена чоловіком. Гнат вхопив її за талію і розгорнувши на сто вісімдесят градусів, поставив на ноги, загородивши собою двері.

 – Я буду кричати! – прорекла Злата, роблячи крок в сторону і намагаючись обійти чоловіка.

 Той лише хитнув головою, посміхаючись. «Так він знущається!»

 – Дівчино, я звичайно не казково красивий, але вже точно не виглядаю як маніяк, – Гнат склав руки на грудях, впираючись поглядом в Стельмах.

 – Кожен маніяк так скаже! – запротестувала Злата, роблячи ще крок до виходу.

 – А ви з багатьма знайомі? – він підняв одну брову, продовжуючи посміхатися куточками губ. Вони були гарними, пухкими. Такі м’ясисті уста вабили до себе, викликаючи бажання доторкнутися.

 – Не блазнюйте, а відпустіть мене! – голос тремтів, хоч Стельмах намагалася здаватися серйозною і сильною.

 – Я хіба тримаю? – Гнат хмикнув, відступаючи в бік.

 Злата негайно кинулася до виходу.

 А йому було смішно й сумно одночасно. Адже він бажав допомогти, як завжди. А замість подяки отримав на свою адресу лише образи й був звинувачений в тому, чого і в думках не було.

 Хоча, тут він трохи злукавив. Адже дівчина, як і її фігурка, йому дуже сподобалася. Було в ній щось привабливе і спокусливе. Благо, йому вистачило розуму не витріщатися на неї, коли переодягав у свою чисту суху футболку.

  – Зауважте, дівчино, я, як маніяк, навіть не зв’язав вас і не закрив в комірчині, – сказав Гнат, дивлячись на те, як тікає його гостя.

 Він не поспішав наздоганяти її, прекрасно знаючи, що без його допомоги вона нікуди не піде. Та ще в такому вигляді. Але і доводити своє не поспішав. Нехай спочатку заспокоїться, охолоне, а вже потім він все розповість.