Розділ 2

/Злата/

 Коли вона відкрила очі, то побачила перед собою лише яскраве сонячне світло. Воно вабило, закликало, переливаючись всіма можливими відтінками ніжного і теплого жовтого кольору. Не замислюючись, Стельмах пішла на світло, зачарована ним.

 Йти довелося довго, важко і часом, здавалося, нестерпно болісно. Вона рахувала в голові до сто і назад по кілька разів, але потім збивалася і починала відлік знову. І кожен раз, наближаючись до цифри сто, їй здавалося, що вона у мети. Але, потім світло блимало, немов лампочки на новорічній ялинці, і відстань збільшувалася.

 Стельмах намагалася знову і знову наблизиться до світла, яке бачила перед собою, не помічаючи нічого навколо. Вона, як зачарована, блукала лабіринтом в невідомому їй місці. У грудях наростала тривога, а по щоках котилися сльози. З кожним новим кроком сили покидали її, а розум гарячково шепотів: «Прокинься».

 В грудях пекло, ніби там відбулося виверження вулкану. Це викликало спазм і Злата мимоволі здригнулася всім тілом, кашляючи. Гортань обпекло солоною рідиною, викликавши гостре бажання вивернути свій сніданок назовні.

 Хтось поклав Злату на бік і постукуючи по спині, наказував дихати. Стельмах не могла розпізнати голос, який, звучав ніби через вату. Вона спробувала відкрити очі, але яскраве світло заважало. Очі сльозилися.

 Повільно, роблячи глибокі вдихи й чергуючи їх з видихами, Стельмах спробувала зосередитися на голосі, вхопившись за нього як за рятувальний круг. Вона боялася, що піддавшись паніці, зробить тільки гірше.

 – Дихайте, дівчино, дихайте! – твердив голос, заспокоюючи, – Швидка вже їде.

 Злата прокашлялася, смикаючись подібно до змії на розжареному вугіллі. А потім, на слові «швидка», стрепенулася і відчинила очі. Яскраве сонячне світло все ще сліпило, але вона знайшла в собі сили поглянути на світ.

 – Ні–і–і, не треба швидку, – ледь чутно мовила Стельмах, намагаючись встати.

 У грудях пекло, голова боліла, а тіло покрилося гусячою шкірою. В добавок, Злата відчувала гострий біль у нозі. Остання нила так, немов з неї здерли шкіру і порізали вени.

 – Я хоч і лікар, але наполягаю на госпіталізації, – твердив голос, привертаючи увагу.

 Стельмах підняла очі й зустрілася поглядом з володарем приємного чоловічого тембру. Блакитноокий шатен дивився на неї, скупо посміхаючись.

 – Я... я в порядку, – Стельмах окинула поглядом місцевість, бажаючи зрозуміти де знаходиться. Адже останнє, що вона пам’ятала – був сніданок в кав’ярні й розмова з Яною.

 – Не впевнений, – чоловік приклав руку до її чола і докірливо похитав головою.

 Злата сіпнулася, моргнула і зробивши глибокий подих, спробувала прийти в себе. Але, голова як і раніше гула, а пам’ять не поверталася.

 Крутячи головою в різні боки, Стельмах побачила перед собою море і блідо-жовтий пісок. З одного боку було видно край горизонту, а з іншого виднілися піки дахів міських будинків.

 – Допоможіть мені встати, – звернулася вона до незнайомця, сфокусувавши на ньому свій погляд.

 Чоловік подав руку і схопивши Злату за талію, допоміг стати на ноги. Але, відпускати не поспішав, притримуючи її й даючи таким чином можливість встояти.

 Тіло все ще тремтіло, а ноги ледь тримали її. Стельмах відчувала втому, що межувала з болем. Однак, всупереч поганому самопочуттю, вона не бажала їхати в лікарню.

 Зробивши крок вперед, Злата скрикнула, розуміючи, що падає. Біль у нозі лише посилилася, зводячи з розуму.

 – Все-таки, вам потрібна допомога, – спокійним тоном констатував шатен, підхопивши Злату на руки.

 – Що ви робите? – вона хотіла обуритися, але сил на суперечки не було.

 – Намагаюся допомогти вам, дівчино, – прорік чоловік, продовжуючи шлях.

 Людей на пляжі було небагато, тому червоніти під їх поглядами, Стельмах не довелося. Однак, почуття сорому все ж закралося в думки й душу. Але, займатися самокопанням Златі довго не довелося. Ледве вони досягли входу на пляж, чоловік опустив Злату на землю, притримуючи однією рукою, а іншою набираючи номер.

 За кілька хвилин до них під’їхала машина і з неї вийшли двоє. Чоловік середніх років і молода дівчина. Обидва були красиво одягнені. На чоловікові був костюм сірого кольору, а на дівчині було надіто коктейльне плаття кольору стиглої вишні.

 – Гнате, ти, як завжди, потрапляєш в історії, – дівчина ласкаво посміхнулася, підходячи до них, – ні дня не можеш прожити, щоб кого-небудь та не врятувати.

 Вона тримала в руках сумку на зразок тієї, що носять молоді матусі з собою на прогулянки. Але, як виявилося, це була сумка з медичним приладдям.

 – Кароліна, не перебільшуй, а краще допоможи, – озвався той, якого величали Гнатом, продовжуючи утримувати Злату.

 – Посади дівчину в машину, герою, – чоловік середніх років підійшов трохи пізніше, тримаючи в руках стетоскоп.

 Він з цікавістю дивився на Злату, чим викликав у неї збентеження.

 – Звичайно, – погодився Гнат, проводячи Стельмах до сірої іномарки й саджаючи на заднє сидіння.

 Стельмах не опиралася, покірно сівши в авто. Вона все ще перебувала в стані шоку від події. Вона всього лише хотіла скупатися в морі, а мало не загинула через власну дурість та необережність.

 Це почуття миттєво заволоділо її тілом і розумом, змусивши судорожно тремтіти. Паніка повільно накривала її, малюючи в уяві картинки найгіршого. І чим вона тільки думала?

 Дивлячись прямо перед собою, Стельмах часто кліпала і прискорено дихала. Її очі застеляла пелена зі сліз, які котилися горошинами по щоках.

 – Спокійніше дівчино, все вже позаду, – Гнат сів поруч і взявши її руку у свою, став погладжувати по спині, – Каролін, зроби їй укол.

 Почувши про укол, Стельмах злякалася і засовгала на сидінні, але і крикнути не встигла, як рідина розтеклася по венах і поволокла її у світ сновидінь.