Розділ 1

/Злата/

 Вид моря заворожував. Величезне, чисте, безкрайнє воно манило до себе, простягаючи до неї свої руки-хвилі, бажаючи обійняти й зігріти. Шум прибою – легкий, спокійний, нагадав одну з улюблених симфоній Дебюссі. Одну з тих, які вона першими навчилася грати. Як давно це було.

 Злата вже й не пам’ятала, коли в останній раз сідала за піаніно грати. Коли її тонкі пальчики торкалися гладкої поверхні клавіш, створюючи щось на кшталт магії. Так, для Стельмах класична музика була чимось чарівним і неосяжним. Чимось таким неймовірним і казковим, що кожен раз, сідаючи за улюблений інструмент, вона нібито переносилася в іншу реальність.

 Закривши очі, Злата зосереджувалася на грі. Легко торкаючись руками інструменту, вслухалася в кожну ноту, що видавав він. Музика звучала м'яко, плавно, місцями текла ніби річковий потік, часом падала вниз, як водоспад, зриваючись на крик.

 Музика завжди допомагала їй розслабиться, зануритися в себе, виплеснути емоції, що накопичилися всередині й відшукати острівець спокою. А ще, подарувати справжню насолоду своїй душі та тим людям, яким пощастило почути її гру.

 Професійно Стельмах ніколи не займалася музикою, але старанно і ретельно вивчала ту чи іншу вподобану композицію. Точно так же їй подобалося писати вірші. Шукати риму, підбирати слова, змушуючи їх грати яскравими фарбами й випромінювати тепло, торкатися струн душі.

 Для Стельмах слова, як і вчинки мали величезну силу. Будь-яке слово, сказане вона сприймала як клятву. Давши, яку, ти не вже не міг відступити назад. Сказав – зробив, а не можеш зробити обіцяного, то зайвий раз не базікай. Так її вчив батько, і вітчим, та й саме життя.

 До слова, останнє не раз повчало її. Неодноразово показуючи на що здатне, якщо випробовувати долю на міцність і просити занадто багато. Можливо, навіть того, чого не заслужив.

 Доля не шкодувала Стельмах, кожен раз вимагаючи високої плати за свої подарунки. І ті крупиці щастя, які Злата відчула з Лукасом не були винятком. Роман, який так швидко закрутився, перетворившись на повноцінну історію любові, точно так само швидко закінчився. Злата щиро полюбила Буркута, кинувшись у вир з головою. Вона жила їх щастям, дихала їх любов’ю і насолоджувалася його присутністю. Поки в казці не з’явився злодій і не розбив чари. Й магія закінчилася.

 При спогадах про чоловіка, у неї затремтіли руки й самотня сльозинка скотилася по щоці. Гострий біль пронизав серце, змусивши його прискорено битися. Злата відкрила очі й знову глянула на безкрає синє море, що дарувало такий бажаний спокій.. Потім зробила кілька кроків вперед і занурила стопи в прохолодну літню воду.

 Вона знову закрила очі, уявляючи перед собою дорогий серцю образ. Тіло здригнулося, немов під напругою, змусивши Стельмах прикусити губу. Вона глибоко зітхнула, вирівнюючи подих, і намагаючись відшукати в пам’яті той момент свого життя, коли вона була безмежно щаслива.

 Так, вона продовжувала жити, працювати, намагалася мріяти й дихати без Лукаса, але не виходило. Попри все, всесвіт раз по раз повертав її до нього. Раз по раз життя тикала її носом, вказуючи на помилку, яка, коштувала їй серця і любові.

 Те, що Стельмах вчинила нерозумно і по-дитячому, вона знала і не заперечувала. І не раз за минулий час встигла визнати своє боягузтво й власну підлість.

 Страх все життя переслідував Злату, керуючи нею й диктуючи правила гри. І вона, слабка і вразлива завжди підпорядковувалася йому. Навіть в той день, коли вона дізналася про зраду Лукаса, вона не розлютилася, а злякалася. Страх бути приниженою та відкинутою полонив її душу, зводячи з розуму. Вона не знала, як приборкати той біль і як заглушити розпач, що прийшов після розкриття зради. І тоді з’явилося бажання помститися.

 З болем в серці, Стельмах згадувала те, як приспала Лукаса, як вкрала у нього досьє, а потім втекла. Досі вона пам’ятала той вечір і ту ніч, прокручуючи в голові картинки подій. І кожен раз звинувачувала себе в боягузтві й слабкості.

 Втікши з дому Буркута, Злата кілька годин блукала по місту, стискаючи в руках папірці. Її душа розривалася на частини, а горло здавлював біль та образа. Вона тремтіла, як лист на вітру, бажаючи лише одного – зірватися вниз і розчинитися в пучині безодні.

 Стемальх бродила по вулицях, ледь пересуваючи ногами. Вона збилася з рахунку часу і дико втомилася тягнути за собою валізу. Тому, дійшовши до одного з мостів над Дніпром, зі злістю викинула його в річку. Без жалю і смутку, скинула його в воду, намагаючись таким чином позбавиться від тяжкості минулого.

Коли Стельмах дійшла до квартири Гордієнко, її очі щипало від сліз, а голос захрип від постійних схлипів. Несміливо натиснувши на дзвінок, Злата завмерла на порозі. А коли двері відчинилися, вона просто впала в обійми друга, розридавшись.

 В ту ніч закінчилася історія її любові, розділивши життя на «до» і «після». Де «до» був Лукас і їх маленький світ, а «після» – лише порожнеча, біль і самотність.

 І хоч з того часу минуло чимало днів, але Стельмах все ж пам’ятала і ніжність губ і м’якість дотиків, які дарував їй Буркут. Те тепло і затишок, які вона відчувала з ним назавжди залишилися в серці, закривши його на десять замків від сторонніх.

 Злата більше не шукала кохання, не мріяла про нього і навіть не прагнула завести з кимось стосунки. Їй не хотілося відчувати на собі чужі руки, мліти від поцілунків іншого чоловіка і вже тим більше вона не бажала закохуватися в когось ще. Ні, в її серці більше не було місця для інших. Її серце любило лише одного чоловіка і належало лише йому. Не зважаючи ні на що.

 Глибоко вдихнувши прохолодний морський бриз, Стельмах зробила ще кілька кроків вперед, заходячи в воду по коліна. Поділ її спідниці торкнувся води, стаючи мокрим. Але, Златі було плювати. Одяг можна висушити, купити новий, а ось життя змінити, на жаль, не можна.