Плями на сонці

Вона не знала, чому саме цього вечора все відчувалося інакше. Вітер був тихішим, але холод пронизував до самих кісток. Її погляд ковзав вулицею, де кожен ліхтар здавався очима, які стежать за нею. Невже це кохання... чи пастка, замаскована під бажання?

Його поява змінила усе. Він був загадкою — красивий, мов з італійського кіно, але в очах жевріло щось темне, щось небезпечне. Її серце билося швидше, але розум кричав — тікай.

Минуле ніколи не зникає. Воно повертається в найнеочікуваніший момент. І ця ніч була саме такою...

Її звали Аліса. І вона ніколи не вірила в любов із першого погляду. До сьогодні.

Ім’я незнайомця — Марко. Він з’явився в місті несподівано, придбав старий особняк, про який ходили легенди. Казали, що там загинула жінка. Казали — прокляття. Але Аліса відчувала щось інше. Їй снився той будинок ще задовго до його приїзду.

Їхня перша розмова відбулася на мості над річкою, де завжди було пусто. Він стояв, спиною до неї, і ніби чекав.

— Ви часто тут буваєте? — спитала вона, намагаючись здаватися спокійною.

— Тільки коли шукаю правду, — відповів він, не обертаючись.

Ці слова врізались у її пам’ять, мов холодний вітер у шкіру. Тоді вона ще не знала, що він мав на увазі.

З того моменту все закрутилося. Щоденні зустрічі, погляди, які палили, дотики, що змушували тремтіти. Але щось було не так. Щось ховалося за його усмішкою. Щось, що не давало їй спати ночами.

Вона знаходила дивні записки біля свого будинку. Рукопис був знайомий, але вона не могла згадати звідки. У них йшлося про неї. Про її страхи. Про її минуле. І про нього.

Одна з записок лежала прямо під подушкою:

“Алісо, іноді те, що ми вважаємо коханням — лише відлуння болю. Ти пам’ятаєш більше, ніж думаєш.”

Це був початок гри. Або кінця

Наступного ранку Аліса прокинулася зі стиснутим серцем. У вікно били перші промені сонця, але вони не зігрівали. Записка все ще була в її руці — зім’ята, проте слова чітко виднілись. Хто міг залишити її? Як вона опинилася у її ліжку?

Телефон мовчав. Марко не дзвонив уже другий день. Їй хотілося вірити, що він зайнятий, що справи. Але щось всередині клекотіло — передчуття. Темне, липке.

Вона вирішила піти до того будинку.

Особняк на околиці стояв у мовчазній тиші. Двері були відчинені. Наче її чекали. Стук її підборів лунав у коридорі, відлунюючи страхом.

Картини на стінах — обличчя, ніби знайомі. В одній із них — вона. Малюнок, виконаний олівцем, точний до деталей. Але підпис був чужим: “До зустрічі в іншому житті”. Аліса похитнулася. Це неможливо.

На другому поверсі — закрите приміщення. Занавіска тремтить. Вона відсуває її — і бачить кімнату повністю в червоному кольорі. На стінах — вирізки зі старих газет.

«Невідома дівчина зникла при загадкових обставинах», «Любовне самогубство чи холоднокровне вбивство?», «Марко М. знову у центрі скандалу…»

— Що, чорт забирай, це все? — вирвалось у неї голосно.

— Відповіді болять, Алісо, — пролунав голос позаду.

Вона обернулась. Марко стояв у дверях. Його очі були темніші, ніж вона пам’ятала. Ті ж, але інші.

— Ти знав? — її голос тремтів. — Ти це все... грав зі мною?

— Ні. Я намагався захистити тебе. Але правда завжди проростає. Навіть у найглибшому ґрунті.

— Про що ти говориш?

— Про тебе. Про твоє минуле. І про те, що ти вже колись помирала. Тут.

В її вухах загула тиша

Вона втекла. Бігла вулицями міста, не помічаючи нічого. Світ став розмитим, як стара плівка. Її мозок відмовлявся сприймати. Вона? Вже помирала? Тут?

Удома вона забарикадувалася. Але спокою не було. Кожен дзвінок, кожен шурхіт — мов вибух.

Вона згадувала. Уривки. Руки, які тягли її вниз. Крики. Кров. Вода. Дно.

Може, правда?

Увечері — нова записка. Цього разу з фото. Вона, Марко і... хтось ще. Обличчя розмито, але вона точно знала — третя постать була ключем.

На звороті напис: “Він повернувся. І ти вже знаєш, хто.”

Аліса не могла більше мовчати. Вона вирушила до старої бібліотеки, шукати згадки про дівчину, яка зникла. Газети, архіви, мікрофільми — і там вона знайшла його. Обличчя, що переслідувало її сни.

Ім’я — Даніель Маркович. Колишній психотерапевт. Зник після серії загадкових смертей своїх пацієнтів. У кожної жертви — одна і та ж ознака: залишена записка з передбаченням смерті.

Аліса зрозуміла — гра набирає обертів. І вона — не головна героїня. Вона — гравець. І програти вона не може

Ніч. Її вікна зашторені, але відчуття погляду — присутнє. Хтось стежив. Хтось чекав моменту.

Аліса сиділа на підлозі з газетою в руках, дивилася на розмите фото Даніеля. Її мозок уже не розрізняв, де спогади, а де фантазії. Усе змішалося.

І тоді вона вирішила. Досить ховатись.

Вона знову пішла до особняка. Але цього разу — з диктофоном і камерою. Якщо це божевілля — вона його зафіксує.

Двері знову були відчинені. Всередині — темрява. Але вона знала шлях.

На другому поверсі — червона кімната. Але тепер у ній хтось був.

Марко.

— Алісо, ти не повинна тут бути. — Його голос був ніжним, але наляканим.

— Чому? Тому що я дізнаюся правду?

— Тому що він уже поруч. Даніель не пробачає втрат.

— Хто ти насправді? — вона ступила ближче. — Ти — його союзник?

— Я його син.

Тиша. Стіни ніби зімкнулися.

— Я не такий, як він. Але я носив його ім’я. Його страхи. Його тінь.

— І мене ти використав?

— Ні! Я кохаю тебе. Клянуся. Але ти мусиш знати — твоя перша смерть не була випадковістю. Вона була частиною його експерименту.

У неї запаморочилося в голові. Все обертається. Вона — експеримент?

Марко наблизився.

— Я знайшов спосіб зупинити його. Але для цього потрібно повернути те, що він втратив.

— Що саме?

— Тебе

Вони сіли за старий круглий стіл у темному кабінеті. Камера увімкнена. Марко відкрив стару дерев’яну скриньку. Усередині — щоденник. Пожовтілі сторінки, на яких чорнилом виведено імена. Дати. Смерті.