Розділ 13

/Лука/

 Робочий день тягнувся довго. Стрілки на годиннику, здавалося, не рухалися, і час завмер на місці. Навіть метушня міста, звуки якої доносилися до вух Буркута, не заважала йому працювати. Коли Буркут з головою занурювався в справи, відволікти його можна було тільки смачною кавою або якоюсь сенсацією. Трудоголік до мозку кісток! У цьому був весь Лука.

 Робота завжди була у чоловіка на першому місці. Вона заміняла йому і сім’ю і друзів. Останніх, до речі, він теж знайшов завдяки своїй улюбленій справі. Дійсно, а коли та з ким він міг дружити, якщо весь свій час проводив у стінах офісу?!

 Після дзвінка майора, Лука цілий день прибував в сум’ятті. З одного боку, він не хотів образити старого друга своєю відмовою, а з іншого – було до чортиків цікаво розгадати справу, запропоновану Мельником. Два суперечливих почуття боролися в душі чоловіки, схиляючи його то до одного, то до іншого вибору. Однак, попри відсутність остаточного рішення, адвокат вирішив все ж розібратися зі старими документами, та про всяк випадок підготуватися до переїзду.

 Буркут метушився в офісі. Проведених суднових засідань і адвоката було чимало, деякі з них тривали місяцями, а то й роками. Але, навіть після закінчення справи, Лука не викидав документи. Він все ретельно збирав і зберігав у своєму кабінеті. Все було розкладено по поличках і за алфавітом. Лука любив чистоту і порядок не тільки на роботі, але й в житті. Напевно, тому у нього досі не було дівчини.

 « Злата...» – промайнуло в думках, але там і згасло. Лука лише відмахнувся від сумних думок про прекрасну дівчину, і повернувся до роботи.

 Чоловік продовжував сидіти в шкіряному кріслі у своєму кабінеті з купою стопок і папок навколо. Документів було настільки багато, що Буркут вже не був радий, що прийняв рішення передати їх Попову. Дивлячись на кількість паперів, чоловік гірко зітхнув. Бажання продовжувати перебирати цю макулатуру у нього не було, як і не хотілося проводити опитування свідків по останній справі, яку вони з Владом отримали дня два назад.

 – Влад! – Буркут набрав номер друга. – Слухай, може сам займаєшся тими свідками, а то я тут замучився. – Його голос звучав стомлено.

 – Як хочеш. – Було відповіддю.

 – Спасибі, Влад. Буду винен. – Буркут окинув сумним поглядом письмовий стіл і повернувся до роботи.

 Обід Лука пропустив, не бажаючи перериватися від такого важливого, але водночас, нудного заняття. Він випив кілька чашок кави, які йому зробила Ольга і перекусив шматком чорного шоколаду. Лукас не любив солодке, але відмовлятися від запропонованого не став. Щось у погляді секретарки його підкупляло, й він не став ображати дівчину своєю відмовою.

 – Дякую Ольго. – ввічливо подякував він дівчині, посміхнувшись краєм губ.

 – Немає за що. – несміливо відповіла вона, потупивши погляд. Ця дівчина була розумнішою за попередніх його помічниць. І це, безсумнівно, подобалося Буркуту. Буде дуже шкода залишати її в компанії Влада. Цей дамський угодник, напевно, зведе з розуму дівчину. Він це може. – Ще кави бажаєте?

 – Напевно, на сьогодні вистачить. – Буркут кинув погляд на годинник, що носив на лівому зап’ясті. Стрілки показували пів на восьму вечора. Пізно. – Ольго, ви можете бути вільні. Віднесіть тільки ці теки Попову та йдіть додому.

 Зіниці у дівчини розширилися, і в них спалахнув вогник невдоволення. Вона відкрила рот, щоб щось заперечити, але в наступну мить, зібравшись з силами, покірно кивнула в знак згоди.

 – Як скажете. – Ольга забрала документи з рук адвоката і попрямувала на вихід.

  Буркуту не сподобалася реакція дівчини на прізвище друга. Це наштовхнуло його на думку, що Влад вже встиг чимось образити дівчину. Лука б не здивувався цьому.

 – Ольго! – Гукнув її чоловік. Дівчина повернулася. У погляді читалося здивування.– Влад Вас чимось образив?

 Секретарка зніяковіла, стискаючи в руках документи.

– Ні, Лукас В'ячеславович. Все гаразд. – Вона стримано посміхнулася, відводячи погляд убік.

 – Ви впевнені?

 – Звичайно. Дякую за турботу, але все добре. – Невпевнено мовила дівчина. Вона брехала. Але от навіщо?

 – Гаразд. Удамо, що я повірив. – Буркут піднявся з крісла і став надягати піджак. – Доброго вечора, Ольго.

 – Доброго. – Дівчина шибко відкрила двері й зникла за ними.

 Залишившись один, Лука одягнувся, зібрав речі та закинувши телефон в кишеню пальто, вийшов з кабінету. Закривши приміщення на ключ, він набрав номер Влада і ввічливо відмовився йти з ним в бар. Робота настільки його втомила, що ранкове бажання, відпочити за склянкою віскі, пропало само собою.

 – Влад, я сьогодні пас. Втомився дико.

 – Гаразд, перенесемо на завтра або вже на вихідні. – Розуміння завжди було найкращою рисою характеру Попова. Напевно, це і стало запорукою їх довгої й міцної дружби.

 – Окей, домовилися. До зв’язку.

 Буркут викликав ліфт і спустився в ньому на парковку. Діставши ключі, відкрив машину і сівши в неї, завів мотор. Спочатку чоловік хотів поїхати додому, прийняти душ і завалитися в ліжко. Однак, почуття тривоги не давало йому спокою. Навіть будучи втомленим, його мозок не переставав повертатися до образу Злати.

 – Божевілля якесь! – Лука вдарив руками по керму.

 Бездумно катаючись по місту на машині, Буркут розмірковував над останніми подіями у своєму житті. І якщо звістки про його батьків були гнітючими й викликали гнів та злість, то зустріч з норовливою ​​дівчиною Златою – змушувала посміхатися. Хоч ці спогади й були з дещицею смутку, він не впадав у відчай.

 Коли їздити по місту набридло, Буркут вивернув кермо вправо, і повернув автомобіль. Лука вирішив податися до Дніпровської Набережної та прогулятися перед сном. Можливо, це допоможе йому позбутися від дурних думок і спокійно заснути.

 Прогулюючись по лівому березі Дніпра, Лука згадав про одне тихе і затишне місце, яке колись відвідував з Поповим. Ресторанчик привабив Буркута своєю простотою і смачними стравами. Особливо, його сподобався їхній варіант салату «Цезар» з курячою грудкою і легким соусом. Від спогадів про їжу, живіт чоловіка забурчав, нагадуючи про те, що пора б уже підкріпитися.