Розділ 4

Всі – грішні. Я – також: з гріхів твоїх

Творю гучні епітети сьогодні,

Прощаючи тобі, впадаю в гріх,

Рятуючи – вкидаюсь до безодні.

(В.Шекспір.)

/Злата/

 Злата присіла за письмовий стіл і нарешті видихнула. Кілька секунд під пильним поглядом незнайомця і всередині неї розбуявся ураган. Імені його вона не знала, але охоче повірила в його руйнівну силу.

 Важкий, що підкоряє погляд з-під чорних, як самі очі, вій приковував, зв’язував по руках і ногах, позбавляв волі. І хоч Стельмах ніколи не була боягузкою, в той момент, коли чоловік схрестив руки на грудях і хрипким голосом промовив своє глузування, Злата розгубилася. По шкірі пробіг легкий весняний холодок, а в скронях застукало луною серце. Їй знадобилося зібрати волю в кулак, щоб гідно відповісти супротивникові, не видавши при цьому власну вразливість.

 Сказати то сказала, а легше не ставало. Чоловік пішов, а серце все ще бігло галопом, вистукуючи чечітку на теренах її душі.

 «Хто цей чоловік і що він робить в нашій школі?» – набатом звучало в думках.

 Першокласники продовжували старанно малювати щось на аркушах, надавши можливість своїй улюбленій вчительці прийти в себе і поміркувати.

 Прокинулась Стельмах лише тоді, коли продзвенів дзвінок, і маленькі дзиґи стали проситься на перерву.

 – Злата Олексіївна, а можна ми вже вийдемо з класу? – пролунав тоненький дитячий голос за першою партою.

 – А? Що? – не відразу зрозуміла дівчина, подумки знаходячись десь серед хмар.

 – Можна ми вийдемо? – повторила питання дитина, посміхаючись.

 – Звичайно, можна, сонечко.

 Стельмах встала з-за столу і стала біля дошки. Потім вона взяла губку в руки та стала ретельно протирати поверхню. Від початку до кінця. В голові був якийсь сумбур і дівчина не могла зрозуміти через що. У грудях оселилася якась туга і смуток, і це зводило її з розуму. Вона не любила втрачати контроль над своїми емоціями, яких було занадто багато в її минулому житті.

 Після розриву зі Славіком, Злата намагалася бути стриманішою і холоднокровною стосовно незнайомців. Ні, вона не закрилася в собі, просто більше не хотіла пускати у свій світ сторонніх. Їй вистачало рідних і дорогої подруги, щоб не загубитися в цьому величезному і страшному світі. Вона вирішила дарувати свою любов і тепло тим, хто цього потребує, не витрачаючи позитивну енергію на всяких там осіб чоловічої статі. Надивилася вже! Наплакалася! Досить!

 Дозволивши собі хвилинку слабкості, Стельмах закінчила витирати дошку і взявши в руки крейду, написала тему уроку. Потім дістала з сумки велику книжку з української мови та літератури, і стала шукати потрібний розділ. Стельмах завжди ретельно готувалася до своїх уроків, приділяючи особливу увагу тому, як саме варто подати інформацію дитині. Адже простий сухий матеріал був анітрохи не цікавий маленьким розбишакам, і їхнє захоплення тим, що говорить вчитель дуже швидко проходила. Якщо Стельмах розповідала щось простими та нудними словами, діти відразу ж починали шуміти, відволікаючись один на одного. Привернути їх увагу можна було тільки налагодивши з ними дружні відносини, ставши їхнім провідником в дивовижний величезний світ не тільки науки, а й життя.

 Взагалі, робота з дітьми дуже сильно радувала дівчину. З ними вона не просто працювала, вона відпочивала душею і серцем. Ці маленькі дивовижні особистості могли однією лише посмішкою врятувати її сумний і похмурий день. А їх останнім часом було досить багато.

 Перечитавши сторінку у третє і нічого не запам’ятавши, Злата розлютилася на саму себе і закрила книгу. Цей день обіцяв бути найважчим з усіх понеділків в поточному навчальному році. Але, як би не намагалася дівчина зосередиться на роботі, не могла знайти в собі сили заспокоїтися. Ніякої душевної гармонії! Один лише незрозумілий страх і сум’яття. Ці дивні почуття, які оселилися в душі Стельмах ще з ранку не відступали, а лише ще глибше розпускали свої щупальця в тендітну душу Злати. Та й чоловік цей, каламутний якийсь, все не давав їй спокою. Втім, як би дівчина себе не відчувала, а піти з роботи раніше вона не могла. І в першу чергу, через маленьких учнів.

 Як тільки пролунав дзвінок на урок і малюки забігли в клас, Злата зібралася з думками та розпочала урок. Робота, яку вона обожнювала, повинна була допомогти дівчині відволіктися. Хоча б на деякий час.

 Робочий процес протікав плавно. Один урок змінював інший, направляючи думки та енергію дівчини в потрібний напрямок. За чотири повноцінних уроки, Стельмах змогла подати діткам заготовлений раніше матеріал, розповісти казку, заспівати дві-три пісеньки та навіть влаштувати міні-тест з вивченого матеріалу. Природно, питання в тесті були прості та зрозумілі, щоб малюки змогли ще раз повторити пройдений матеріал.

 Так і день пройшов. Бесідуючи зі своїми маленькими друзями, Злата і не помітила, як її робочий час закінчилося. Вона навіть забула про те, що була голодна з ранку. В їдальню так і не пішла, з’ївши на одній із перерв молочну шоколадку з лісовими горіхами, яку знайшла в сумочці.

 Коли за останньою дитиною прийшли батьки, Стельмах зібрала свої речі, і закривши клас на ключ, пішла в учительську.

 – Добрий день, Злата Юріївна. – звернулася до неї колега по роботі, побачивши дівчину біля стенда з розкладом.

 – Доброго, Ніна Борисівна. Як ваш 5-Б? – поцікавилася Стельмах, ввічливо.

 – Та, як завжди. Шибеники, що з них візьмеш. – нарікала колега, розповідаючи про останні витівки своїх учнів.

 – Вони зараз в такому віці, що їм потрібен особливий догляд.

 – Іноді, мені здається, що їм не класний керівник, а наглядач потрібен. – Ніна Борисівна була жінкою доброю, м’якою, і зовсім не вміла поводитися з малолітніми пустунами. А вони, як ніби-то спеціально доводили її до краю.