Ти — музика, чого ж музичні звуки
Печаль породжують в очах твоїх?
Чом любиш те, що завдає лиш муки,
Радієш прикрощам і прагнеш їх?
(В.Шекспір)
Злата
Жовтень, 2020. Харків.
Весела мелодія старенької латиноамериканської пісні розірвала тишу кімнати, змушуючи модний смартфон вібрувати й шуміти. Мелодія продовжувала дзвеніти, досягаючи вух його власниці, відриваючи її від солодкого сну.
– Та що ж таке! – зло буркнула Злата, вилазячи з-під ковдри. А там було так тепло і затишно, що зовсім не хотілося покидати те місце.
Дівчина піднялася, усілася зручніше на ліжку і провела рукою по сонному обличчю. Телефон, тим часом, продовжував дзвонити, і колись улюблена мелодія стала нагадувати дзижчання комара.
Позіхнувши, дівчина потерла очі. Потім, вона знесилено потягнула руку до тумбочки, намагаючись намацати агрегат, який, як їй здавалося, починав зводити з розуму.
«У всьому винна твоя подруга!» – співав втомлений мозок, пригадуючи Златі вчорашні пригоди. Хто ж знав, що у свої двадцять п’ять вона стала такою старою. І гучні вечори в клубі під текілу вже давним-давно не її тема.
– Алло! – невдоволено відповіла Стельмах, кривлячи губами. Голова боліла страшенно, в роті пересохло, а шлунок невдоволено бурчав.
– Боже, жінко, ти ще в ліжку? – промугикала на тій стороні зв’язку дорогоцінна або вже не така «дорога» подружка Лєра.
– Валеріє, я тебе вб’ю! Цього разу напевно! – обурилася Злата.
– Та ну тебе, Златка! Я ж по-доброму, просто турбуюся про тебе. – заспівала ця скалка в дупі, солодким голоском.
– Лєр, не зли, будь ласка! Я і так ледве жива, а ти ще й знущаєшся!
Стельмах встала з ліжка, підійшла до дзеркала, що висіло біля шафи-купе і стала розглядати своє «втомлене» обличчя. Дівчина відчувала себе знесиленою і розбитою, і чим більше дивилася в дзеркало, тим більше розуміла вчорашню помилку.
– Більше ніяких клубів, дорогенька! – нарешті промовила Злата, намагаючись перебити потік інформації від подруги. Лерка завжди любила багато розмовляти, вона була яскравою, веселою і відкритої дівчиною. За пару хвилин вона запросто могла розговорити навіть найпохмурішу людину, в подарунок, отримавши від неї не одну щиру посмішку.
– А чому тільки я у цьому винна? – образливим тоном запитала Лєра, напевно, надувши свої щічки, як у хом’ячка. Спогад про милі щічки подруги змусив Стельмах посміхнутися, і злегка охолонути.
– Добре, вибач. Обидві винні. Обидві повеселилися вчора! – заспокоюючись, мовила Злата.
– І ти мене вибач, не варто було тягнути тебе в той ресторан. Знала ж, що там буде Слава. – при згадці імені колишнього, Стельмах напружилася і видала глухий стогін.
– Годі тобі, Лєрусь, ти не могла знати. – запевнила її подруга, розуміючи всю комічність ситуації, що трапилася.
– Знала, Злат. Мені Пашка розповів, що він там буде зі своєю новою «фіфою», ось і хотіла подражнити його. А би він, телепень, нарешті зрозумів, який діамант втратив.
– Ну навіщо, Лєр? Для чого? – невдоволено мовила Стельмах, пожуривши подругу, яка вічно хоче допомогти «бідним і нещасним». Не те щоб Злата не цінувала допомогу подруги, але іноді, вона була надто турботливою.
– Щоб побачив якою красунею ти стала, Злат. І щоб оцінив масштаб своєї катастрофи! – Лєра все говорила і говорила, наділяючи колишнього Стельмах «лагідними» епітетами, в той час, як сама Злата лише істерично кривилася і невдоволено «агукала» у відповідь.
– Добре я зрозуміла. – мовила Злата, визнаючи свою поразку в цьому словесному двобої. З Лєрою було надзвичайно важко сперечатись.
За той час, що Валерія відстоювала свою позицію в такому важливому питанні як «Слава–козел–колишній Арсеній», Злата встигла покинути свою маленьку спальню, вмитися у ванній і дійти до улюбленої частини її квартири – кухні.
Відкривши верхню полицю і діставши звідти запаси найсмачнішої італійської кави у світі, Стельмах завантажила мокку і включила вогонь. Філіжанка смачнючої кави зранку – завжди був і залишається одним з найважливіших ритуалів у повсякденному житті Злати. Дівчині настільки сильно подобався цей напій, що вона іноді жартувала про те, що вийде заміж лише за першокласного бариста.
– Ну, Злат, так не можна! – заперечила подруга, пихкаючи з того боку мобільного зв’язку.
– Ну як так, Лєрусь? – запитала Стельмах, дивлячись на кавоварку і насолоджуючись гірко-солодким запахом напою, що так бадьорить вранці.
– Слава повинен бути покараний за те, що зробив з тобою. – заявила їй у відповідь Гордієнко, суворим голосом.
– Покараний? Ти пропонуєш мені найняти кілера? – почуття гумору ніколи не покидало молоду жінку, навіть в моменти власної слабкості й безпорадності.
– Скажеш теж! Я ж не нелюд. Але ось попсувати йому нерви було весело. Ти ж бачила, як він дивився на тебе?!
– Все, Лєр! Досить! Не можу більше це слухати! І взагалі, мені пора збиратися на роботу! – Злата закусила губу і важко зітхаючи, скинула виклик. Вона щиро любила свою подругу, але часом вона могла бути справжнісінькою скалкою в одному місці.
У тому, що її колишній хлопець ідіот, Стельмах і сама не сумнівалася, однак, не бажала згадувати минуле і ятрити старі рани. Вони все ще свербіли, і викликали «фантомні» болі не тільки в області серця, а й по всьому тілу. Стельмах все ще пам’ятала той період свого життя: пам’ятала свою наївність і дитячі мрії, першу закоханість, відчуття радості та захоплення, і той біль, коли її рожеві окуляри зламали.
«Усе! Досить! » – подумки наказала собі, наливаючи гарячу каву в улюблену кружку. – «Досить згадувати минуле! Краще подумай про світле майбутнє!»
З такими думками Злата Стельмах – двадцяти чотирьох річна мешканка Харкова, слухняна дочка та улюблена вчителька першокласників – почала свій день. Дівчина була позитивно налаштована на хороший робочий понеділок, де найголовнішим її завданням було – викликати почуття радості у малечі. Саме діти – стали тим промінчиком світла в кінці тунелю, який врятував Злату від нескінченних безсонних ночей і океану пролитих сліз, від депресії й бажання покінчити зі своїм життям.
#10959 в Любовні романи
#2698 в Короткий любовний роман
#2442 в Жіночий роман
справжні почуття, сильний герой та ніжна героїня, кохання та випробування
Відредаговано: 16.09.2020