Глава шістнадцята. Світло кохання.

Галявина в лісі тіней сяяла срібним світлом. Волот стояв посеред кола зі священних трав і оберегів, що він ретельно підготував. Перед ним стояла Заряна-мавка, її очі світилися зеленим вогнем, але цього разу вона відчувала тепло любові Волота, що оточувало її як невидимий щит.

— Ти готова? — спитав Волот, стискаючи обереги.

Заряна кивнула, її голос лунав тихо, але твердо:
— Так… Я хочу повернутись. Але Рада буде проти…

Темна постать відьми з’явилася серед дерев, і вітер загудів, немов попереджаючи про небезпеку.

— Думаєш, сила любові переможе мої чари? — зловісно промовила Рада. — Ти нічого не можеш зробити!

Волот ступив уперед. Його серце билося шалено, але він відчував, як пам’ять про Заряну, її голоси і сміх роблять його сильнішим за будь-яку магію.

— Я зроблю це, — сказав він. — Ти не зможеш тримати її в темряві.

Він почав вимовляти старовинне заклинання, передане йому предками. Обереги світилися яскравим світлом, і срібні іскри піднімалися в повітря. Заряна простягла руки — її зелене світло змішалося з сяйвом оберегів, і вона відчула тепло, якого не знала з того дня, коли стала мавкою.

Рада кинулася у світло, намагаючись загасити його темними чарами, але любов Волота була сильнішою. Вогонь кохання розсіяв її примари, а її голос перетворився на шепіт вітру. Відьма зникла в глибині лісу, а темрява відступила.

Заряна відчула, як її тіло знову оживає. Зелене світло поступово перетворювалося на теплий, живий відтінок. Вона обійняла Волота, і тепер між ними не було прірви — лише кохання, сильніше за смерть і магію.

— Тепер я знову твоя, — прошепотіла вона.
— І я твій, назавжди, — відповів він.

Гори, вітер і ліс ніби сповільнили дихання, спостерігаючи за возз’єднанням двох сердець. Темрява відступила, а любов Волота і Заряни стала світлом, що зцілює і освітлює шлях для всіх, хто вірить у справжнє кохання.

Вони стояли разом, і нічого не могло їх роз’єднати. Бо іноді навіть смерть і темрява слабшають перед силою щирого серця.