Глава п’ятнадцята. Останнє випробування.

Ліс тіней стишався, але густі гілля створювали темряву, що поглинала все довкола. Волот ішов обережно, серце його билося шалено. Попереду з’явилася світла галявина, і сріблясте сяйво підказувало: він близький до кінцевої мети.

— Це останнє випробування, — промовив один із хранителів, що супроводжував його мовчки. — Тут перевіряється не сила, а щирість кохання та чистота серця.

Перед Волотом постала ілюзія Заряни. Вона стояла серед квітів, усміхалася, простягала руки. Голос лунав теплим шепотом:

— Волот… йди сюди…

Та щось було неправдою. У воді галявини відбивалися тіні — примарні постаті, що намагалися заманити його в оману. Він зрозумів, що це остання пастка Ради.

Він пригнувся, торкнувся землі обома руками і промовив:
— Я йду за тобою, Заряно, але лише за справжньою. Лиш те серце, що кохає щиро, може вести мене далі.

Сяйво оберегів вибухнуло навколо, розсіюючи примари, і ілюзія зникла. І тоді він почув справжній голос Заряни: тихий, але глибокий, як нічна річка.

— Волот… — промовила вона, і перед ним з’явилася її постать, справжня, хоч ще в образі мавки. — Я знала, що ти прийдеш.

Він опустився на коліна, стискаючи обереги, і промовив:
— Я знайду спосіб повернути тебе до світу живих. Ти моя, і я не віддам тебе темряві.

Хранителі лісу кивнули. Вони розсілилися навколо, і їхнє світло зливалося в один потік, що осяяв Заряну. Тепер Волот розумів: лише обряд, чистий обряд любові, зможе звільнити її душу.

А в темному кутку лісу, серед тіней, Рада стогнала від люті. Її чари слабшали перед силою справжнього кохання, а Волот, сповнений рішучості, вже знав: кінець наближається.