Глава чотирнадцята. Тінь відьми.

Після озера тіні Волота чекало нове випробування. Ліс став ще темнішим, вітер шепотів і завивав між гіллям, несучи зловісні голоси. Він відчував, що Рада вже тут, поруч, її чари шукали слабкі місця у його серці.

— Волот… ти ніколи не побачиш її, — лунав з тіні голос, солодкий і небезпечний одночасно.

Він підняв обереги, промовив старовинне заклинання захисту. Але тіні розсувалися, і перед ним постала сама Рада. В її очах палахкотів вогонь заздрості, а посмішка обіцяла біль.

— Ти думаєш, що зможеш її повернути? — голос її лунав, немов відлуння з-під землі. — Вона належить мені, Волот. І ти — лише перешкода.

Волот стиснув кулаки, його серце билося шалено, але він згадав голос Заряни: ніжний, тихий, наповнений любов’ю і довірою. І тоді сила його духу виросла.

— Ні, Рада! — крикнув він. — Вона не твоя! Я не віддам її темряві!

Відьма кинула вогняні спалахи, що обпікали повітря, намагаючись сплутати його розум і змусити відступити. Тіні зливалися з її образами, створюючи примарні постаті, що кликали його відступити або впасти в темряву.

Волот закрив очі, глибоко вдихнув і дозволив серцю вести себе. Він відчув тепло пам’яті про Заряну, силу кохання, що не піддається жодній магії. І коли він відкрив очі, його обереги спалахнули яскравим світлом, розсіюючи ілюзії і тіні.

Рада відскочила, обпекла себе власними чарами, і з криком відступила у глибину лісу. Лише вітер залишився, несуще шепіт:
— Ще не кінець…

Волот стояв посеред тіней, серце його билося шалено. І там, у легкому місячному світлі, він побачив Заряну-мавку. Її постать ближче до нього, ніж раніше, її очі світилися надією і сумом одночасно.

— Волот… — прошепотіла вона, — ти пройшов випробування.

— І я не зупинюся, — відповів він, — поки ти не будеш знову поруч… по-справжньому.

Вітер у гілках загуркотів, наче шепочучи старовинну пісню: починалася нова боротьба — за душу Заряни і за кохання, що жодна темрява не могла зруйнувати.