Глава тринадцята. Перше випробування.

Ліс тіней ставав усе густішим, а темрява — все важчою. Кожен крок Волота лунав у мовчазному просторі, де здавалося, що дерева самі спостерігають за ним. Сріблясті істоти, хранителі лісу, йшли позаду, мовчазно стежачи, але не втручалися.

Раптом перед ним відкрилося маленьке озерце. Вода була темна, як ніч, але серед її блиску проблискувало зелене світло. Волота охопив дивний холод і водночас відчуття, що тут ховається щось знайоме.

— Це перше випробування, — промовив один із хранителів. — Подивися у воду. Те, що побачиш, може ввести тебе в оману. Лише сила серця допоможе відрізнити істину.

Волот наблизився до озера і заглянув у воду. Там з’явилася постать Заряни — його коханої, її образ був точний, як у житті. Вона простягала руки, голосно кликала його:

— Волот! Йди до мене! Не бійся!

Його серце підскочило, але з глибин тіла повисла тривога. Він відчув легкий мороз, і навколо постаті виблискували тіні, що спотворювали її образ.

— Це не зовсім вона… — промовив він уголос, розуміючи, що чарівництво Ради намагається збити його з шляху. — Справжня Заряна завжди буде зі мною в серці, навіть у темряві.

Він закрив очі, вдихнув глибоко і дозволив серцю вести його. Коли він знову відкрив очі, постать зникла, а над водою пролягло срібне сяйво — знак, що він пройшов випробування.

І тоді, серед тіні, він почув знайомий голос: тихий, мелодійний, майже шепіт:

— Волот… я тут…

Він озирнувся і побачив Заряну-мавку, що стояла на березі озера. Її очі світилися зеленим вогнем, а тінь тіла грала на воді, мов живе полум’я. Вона не могла доторкнутися до нього, але її присутність була відчутною, як теплий подих вітру.

— Я прийшов за тобою, — промовив він, стискаючи обереги. — І я знайду спосіб повернути тебе.

Заряна відповіла тихо:
— Я чекаю тебе, коханий… але будьте обережні. Рада не відступить.

Вітер прокотився над озером, несучи шепіт зловісної відьми. Волот зрозумів: попереду буде ще більше випробувань. Але перший крок до зустрічі з коханою він зробив.