Глава дванадцята. Ліс тіней.

Гори згодом розступилися перед Волотом, і він ступив у ліс, де ніч і день зливалися в одну густу тінь. Дерева тут були старіші за людей, гілля перепліталося, ніби створюючи купол над головою, а коріння виступало з землі, немов змії. Кожен крок лунав важким відлунням у темряві.

Волот підняв обереги й промовив заклинання захисту. Дим від трав розвіявся навколо, а світло його свічки пробивало пітьму лише на кілька кроків уперед. Він ішов повільно, прислухаючись до шелесту листя, до далеких голосів, що могли належати мавкам або іншій лісовій силі.

Раптом серед туману з’явилися дві постаті — високі, прозорі, з очима, що світилися сріблястим світлом. Їхні тіла переливалися, мов вода під місячним сяйвом, а голоси звучали одночасно і тихо:

— Ти шукаєш Заряну…
— Твоя дорога небезпечна…

Волот схилив голову, стискаючи обереги.
— Я мушу знайти її. Я не можу залишити її так.

Сріблясті істоти обережно кивнули.
— Ми — хранителі лісу тіней. Тут живуть душі тих, хто пішов із життя передчасно, і хто залишився між світами. Якщо хочеш знайти мавку, мусиш пройти випробування, навчитися відрізняти правду від примар, і не дати обману затьмарити твоє серце.

Волот слухав уважно. Його серце билося швидко — він відчував, що наближається до мети, але і небезпека була поруч.

— Покажи мені шлях, — прошепотів він, — я готовий пройти будь-яке випробування.

Хранителі мовчки простягли руки, і перед Волотом відкрився світ, де світло й тінь перепліталися, а шепіт минулого й майбутнього змішувався з шумом вітру. Тут він мав знайти підказки, які приведуть його до Заряни, і навчитися боротися з чарами Ради.

Вітер у гіллях загуркотів, наче закликав його вперед:
— Іди… не відступай…

Волот зібрався, зробив крок і поринув у глиб лісу, де кожен звук міг бути другом або ворогом, а кожна тінь — випробуванням його волі.