Глава одинадцята. У горах тіней

Ранок був холодний і прозорий. Вітер рвав гілля дерев, несучи запах хвої та вологого каміння. Волот зібрав свої обереги, сувої предків і рушив у гори. Він ішов стежками, що вели крізь смерекові хащі, повз кам’яні урвища і гірські потоки, які дзюрчали, наче шепотіли давні таємниці.

Чим вище він піднімався, тим більше відчував присутність невидимих сил. Ліс ставав мовчазним, дерева вигиналися, ніби слухали його думки. А поруч то йшов легкий шепіт — наче хтось намагався підказати шлях.

На одній із скель він помітив старий символ, вирізьблений у камені: срібний місяць, як той, що він бачив у вогні вдома. Волот спробував промовити заклинання, що збереглося у роду його предків. І тоді перед ним з’явилася постать — стара жінка, прозора, мов туман, з очима, що світлилися м’яким світлом.

— Ти шукаєш мавку, що втратила світ живих? — тихо запитала вона.
— Так, Заряну… — відповів Волот, голос його тремтів. — Я маю повернути її, очистити душу.

Стара усміхнулася сумно.
— Шлях цей важкий, мольфаре. Темрява сильніша, ніж думаєш. Кохання може бути твоєю силою, а може — твоєю погибеллю.

Вона простягла руку і торкнулася його чола. Волот відчув, як знання і пам’ять предків вливаються в його розум. Він побачив карти лісу, місця сили, старі обряди, що могли допомогти визволити мавку.

— Ти мусиш пройти через ліс тіней, — сказала стара. — Там ти зустрінеш тих, хто зможе підказати тобі шлях до неї. Але будь обережний: Рада теж стежить за тобою, і її чари сильні.

Волот кивнув, стискаючи обереги. Він відчував страх, але й рішучість. Десь там, серед темного лісу, була Заряна, і він зробить усе, щоб знайти її і повернути.

Гори поглинали його силует, а вітер приносив шепіт: