Глава десята. Шлях до істини.

Від тієї ночі Волот більше не мав спокою. Він знав — Заряна жива у своєму новому, страшному образі. І якщо доля зробила її мавкою, то він мав знайти спосіб повернути їй душу, очистити від прокляття.

Та це було непросто. Про мавок знали лише уривки старих легенд. Казали, що вони прив’язані до місця своєї смерті, що їхні голоси можуть заманювати й губити людей. Але також шепотіли: якщо знайти правильний шлях, можна відпустити їхню душу до світла.

Волот звернувся до книг і сувоїв, що зберігалися в його роду. Дістав зі скрині старі обереги, слухав голоси предків у вогні. Він запитував у старих мольфарів, що мешкали високо в горах. Одні відмовчувалися, інші лиш хитали головами:
— Небезпечне діло, хлопче. Любов сильна, але й темрява має свою ціну.

Проте Волот не зупинявся. Щоночі він ішов до річки, кликав Заряну, намагався поговорити з нею. Іноді вона з’являлася серед туману, іноді — лише голос лунким шелестом відгукувався в гіллі. Вона просила його забути, щоб він жив далі.

— Не губи себе через мене… — шепотіла вона. — Я вже не твоя наречена, а тінь.
— Ти завжди моя, — відповідав він. — І я знайду шлях до тебе.

Та Рада не дрімала. Вона відчувала, що Волот стає сильнішим — біль і кохання лише загартовували його дух. І відьма плела нові чари, аби зупинити його пошуки.

Однієї ночі Волот побачив у вогні знак: срібний місяць, що торкається річки. Він зрозумів — десь у горах схований ключ до таємниці мавок. І йому доведеться пройти туди, де людська нога рідко ступала, де зустрічаються сили світла і темряви.

Так починався його шлях до істини — і до випробувань, яких він ще ніколи не знав.