Глава дев’ята. Крик з лісу.

Минуло багато тижнів. Село повернулося до своїх турбот, але Волот залишався мов тінь серед людей. Удень він допомагав господарям — то корову вилікує, то бурю відведе, але вночі йшов у гори. Його серце тяглося туди, де впала Заряна.

Одного вечора він почув дивний спів. То не була людська пісня — то щось глибоке, сумне, як шепіт самого вітру. Голос лунав з темного гаю, і Волот пішов на той заклик.

Між смереками, в місячному сяйві, він побачив постать. Тонка, прозора, з косами, що спадали, мов тіні. Очі світилися зеленим вогнем. Вона співала, і від того співу у Волота холонуло серце.

— Заряна… — прошепотів він, не вірячи власним очам.

Вона зупинилася, обернулася до нього. У погляді світилася ніжність і біль водночас.

— Волот… — голос її лунав, як шелест листя. — Ти бачиш мене?..

Він кинувся до неї, простягнув руки, але вони пройшли крізь її постать, наче крізь туман. Та навіть так він відчував — це вона, його кохана.

— Я кохаю тебе, навіть тепер, — сказав він. — Немає сили, яка відділить мене від тебе!

Заряна хотіла торкнутися його щоки, та лише холодний подих пройшов по його шкірі. Вона схилила голову.
— Я вже не та… Я мавка тепер. Прив’язана до лісу, до річки, до місця своєї смерті.

Волот стиснув кулаки.
— Тоді й я буду тут, з тобою. Хай що станеться — я не покину тебе.

У цей момент з-за дерев залунав зловісний сміх. То була Рада. Вона стежила за Волотом, і тепер бачила, що навіть смерть не зруйнувала їхнього кохання.

— Думаєш, матимеш її? — крикнула відьма. — Ні тобі, ні їй я не дозволю з’єднатися!

Вітер знявся, загуло листя, і мавки, що до того приховано спостерігали, загуркотіли своїм пісенним хором, закриваючи Заряну від очей Волота.

Та він уже знав: його кохана живе, хоч і в іншому вигляді. І він буде боротися за неї навіть проти самої темряви.