Глава восьма. Дорога в ніч.

Коли Заряна кинулася в прірву, її тіло забрала річка, а душа полинула іншим шляхом. Наче тонкий серпанок, вона відділилася від плоті й зупинилася між світом живих і світом мертвих. Гори шепотіли їй пісню про вічність, ліс затягував у темряву, а місяць кидав на землю холодне світло.

Вона стояла серед гаю, не відчуваючи ні ваги, ні холоду. Її коси, колись золотаві, тепер спадали темним водоспадом, очі світилися зеленкуватим вогнем. Її голос, навіть коли вона мовчала, звучав у вітрі, мов жалібний спів.

Незабаром серед туману вона побачила постаті. Вони виходили з тіні смерек, немов тіні самих дерев. Це були мавки — лісові душі дівчат, котрі загинули молодими, не пізнавши щастя.

— Нова сестра прийшла… — прошелестіли вони навколо.
— Ти теж втратила любов?
— Тебе теж зламала зрада?

Їхні голоси були, як шелест трави, як дзюрчання потоку, як зітхання нічного вітру. Вони торкалися до Заряни прозорими руками, і вона відчувала холод, але й дивну спорідненість.

Одна мавка з косами, схожими на туман, тихо сказала:
— Ми всі були, як ти. Нас покинув світ, та ліс прийняв. Тут наш дім, тут наш плач і наш спів.

Заряна схилила голову. Її серце ще билося любов’ю до Волота, і вона прошепотіла:
— Я не хочу забути його… навіть тут.

Мавки сумно всміхнулися.
— Пам’ять — це твій біль і твоя сила. Але знай: ми — твої сестри. Тепер ти одна з нас.

Вони взяли її за руки й повели вглиб лісу, де між корінням старих дерев ховалися їхні таємні місця. Там, серед нічних пісень і танців при місячному світлі, Заряна вперше відчула себе частиною іншого, темного, але чарівного світу.

Та навіть серед мавок її серце залишалося інакшим. Бо вона не просто жертва — вона ще жила любов’ю, що тягнула її до світу людей.