Глава сьома. Чари і спротив.

Рада не залишала Волота в спокої. Від того дня, коли Заряна загинула, вона ще дужче прагнула його душі. Вона знала: серце мольфара надломлене, і саме в тріщину болю легше влити отруту.

У своїй хатині відьма розкладала трави, палала свічками з чорного воску, співала старовинних замовлянь. Вона варила зілля з полину, маку й вовчих ягід, щоб схилити його до себе.

— Ти мій, Волот, — шепотіла вона вночі, розсипаючи порошок у вогонь. — Твоє серце забуте, твоя сила зламана… Я зроблю так, що ти прийдеш сам.

І справді — у ті ночі Волоту снилися дивні сни. Він бачив Раду, що кликала його в темний гай, обіцяла спокій і тепло. Її очі світилися, мов жарини, а голос був солодкий, як мед. Йому здавалося, що варто зробити крок — і біль піде геть.

Та коли він простягав руку, щось усередині зупиняло його. Він чув ніжний голос Заряни, ніби вітер приносив його з гір:

— Не віддавайся їй… борись, коханий…

І Волот зривався зі сну, обливаючись потом. Він палив вогонь і кидав у нього свячене зілля, щоб розвіяти морок. Стискав у руках оберіг роду й молився предкам.

— Ти не забереш мене, Рано, — казав він уголос, дивлячись у ніч. — Моя душа належить лише їй, навіть якщо між нами смерть.

Відьма шаленіла. Її чари розбивалися об силу мольфара, загартовану болем і любов’ю. Вона бачила, що серце Волота неприступне, і це розпалювало її лють ще більше.

Вона присягнулася: якщо не зможе здобути його любов, то принаймні не дасть йому зустрітися з тією, що стала мавкою.