Глава шоста. Тягар тиші.

Дні після похорону тяглися, мов темні хмари над горами. Село втихло. Весільний гомін змінився на шепіт жалоби, і кожен, хто зустрічав Волота, відводив очі — бо в його погляді було стільки болю, що ніхто не міг витримати.

Волот не хотів більше бути мольфаром. Він кидав у кут кістяні намиста й обереги, не торкався до трав і не кликав стихії. Яке значення мала сила, якщо він не зміг уберегти найдорожчу людину?

— Для чого мені ця мольфарська наука, коли вона не змогла захистити Заряну?.. — гірко думав він.

Дні він проводив у мовчанні, сидів на березі річки, де впала його кохана. Вдивлявся у воду, немов сподівався побачити її відбиток. Вітер розносив її ім’я, і здавалось, що самі гори шепочуть «Заряна».

Та час ішов, і разом із ним приходила гірка мудрість. Волот зрозумів: він не мав права занапастити дар, що дав йому рід і предки. Навпаки — саме його сила могла пролити світло на те, що сталося.

Вночі він палив вогонь і дивився, як іскри здіймаються у небо. Слухав шелест листя, прислухався до голосів стихії. Він намагався збагнути — чому все пішло так, як пішло. Чому в його серце вдерлася чужа воля, чому губи торкнулися не тих вуст.

І в глибині душі Волот відчував: це було не просто людське лихо. Тут причетна темна сила. І він мав дізнатися, чия рука розірвала його щастя.

Гори мовчали, але їхнє мовчання підштовхувало його шукати відповіді.