Глава п’ята. Зламана доля.

Весільні музики ще не стихли, коли хтось із молодиць схаменувся, що Заряни давно нема поруч. Спершу подумали: вийшла на хвильку, розхвилювалася. Але минали хвилини, й тривога росла. Хлопці побігли вулицями, кликали її ім’я, та ніде не було чути відповіді.

Волот, ще приголомшений від того дивного поцілунку, наче відійшов від туману й нарешті збагнув: нареченої немає. Його серце занило, наче підказувало лихо.

— Заряно!.. — гукав він, біжучи до лісу. — Де ти?!

Його ноги несли його стежкою вгору, туди, куди здавалося тягнула невидима сила. Вітер гнав йому назустріч запах гірських трав, але тепер той запах був гірким. Чим вище піднімався, тим дужче відчував — серце холоне.

І ось — на краю урвища він побачив… Її вінок. Барвінок і калина лежали на камені, зім’яті, наче сама земля плакала. Волот кинувся вперед і глянув униз: серед каміння й бурхливого потоку лежало тіло Заряни.

— Ні… — його голос зірвався на стогін. — Боже, ні!..

Він спустився донизу, подерши руки об скелі, не відчуваючи болю. Коли торкнувся її холодного чола, його світ розсипався. Очі, що недавно світилися коханням, тепер були заплющені. Уста, що мали шепотіти йому слова ніжності, назавжди замовкли.

Волот пригорнув її до себе, наче сподівався зігріти теплом свого тіла. Сльози текли по щоках, змішувалися з річковою водою.

— Прости мене… я не знав, що роблю, — шепотів він, гойдаючи її, мов дитину. — Я тільки тебе кохав, тільки тебе…

Гори відгукувалися луною на його крик. Смереки гнулися від вітру, наче схиляли голови у скорботі. А серце Волота в ту мить ніби розірвалося навпіл: одна половина залишилася з ним, інша пішла разом із Заряною у потойбічний світ.

З того дня він знав: його життя вже не буде тим, що раніше.