Глава четверта. Мавка.

Заряна бігла, не чуючи під собою землі. Сльози застеляли їй очі, а серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона не відчувала ні співу трембіт, ні веселих голосів, що лунали далеко внизу. Лише біль і зрада вели її все вище й вище, на стрімку гору, де вітер рвав коси й шмагав обличчя.

— Як він міг… як він міг?.. — шепотіла вона, та відповіддю їй було лише завивання вітру.

На вершині, де урвище спадало у бездонну прірву, Заряна зупинилася. Внизу ревів потік, бився об каміння, мов розгніваний звір. Дівчина простягнула руки до неба, наче просила розради, але в серці було порожньо.

— Краще смерть, ніж жити зі зрадою, — сказала вона крізь сльози.

І ступила в безодню.

Тіло її впало у вир, але душа не зникла. Гори прийняли її крик, а ліс — її сльози. Ніч накрила землю, і під місячним світлом у темному гаю з’явилася нова істота.

Заряна більше не була дівчиною. Її коси стали темними, наче тіні, очі світилися холодним вогнем, а голос звучав, як спів, що міг звести з розуму. Вона стала мавкою — лісовою душею, прив’язаною до місця своєї смерті.

Та попри нову сутність, у її серці залишалося те саме кохання. Вона все ще тужила за Волотом. І лише біль від зради робив її голос схожим на плач нічного вітру.

А внизу, у селі, свято тривало. Ніхто ще не знав, що наречена вже не серед живих, і що в горах відтепер блукає мавка з сумними очима.