Глава друга. Приготування до весілля.

Село прокидалося щоранку від дзвону корів’ячих дзвоників та криків пастухів. Але тепер у повітрі бриніло особливе передчуття — незабаром весілля Волота й Заряни. Люди говорили про нього на кожному кроці: на вигоні, біля криниці, навіть у лісі, коли збирали ягоди.

Заряна, вбрана у вишиту сорочку, зранку до вечора допомагала матері. Вони білили хату, прикрашали покуть барвінком і калиною, ткали рушники з червоно-чорними візерунками. Дівчата з сусідніх хатин приходили їй у поміч: разом співали весільних пісень, сміялися, жартували. Її очі сяяли, а серце тремтіло від щастя, бо незабаром мала стати дружиною коханого.

Волот тим часом із чоловіками лагодив господарство: стругав нові лави для весільного застілля, рубав дрова, допомагав різати баранів. Та, попри клопіт, він завжди знаходив хвильку, щоб зазирнути до Заряни. Лише на мить — кинути лагідний погляд чи торкнутися її руки. І навіть ті короткі миті були для них дорожчими за все.

Село раділо разом із молодими. Старі казали: «Такої пари ще не бачили наші гори. Любов у них чиста, як джерельна вода».

Та не всі ділили ту радість.
На відлюдді, у своїй темній хатині, сиділа Рада. Перед нею чадів глиняний горщик, у якому клекотіло зілля. Вона слухала, як з вулиці долинає спів весільних пісень, і серце її стискалося від злості. Очі палахкотіли, немов вугілля.

— Не буде вона його дружиною… — шепотіла Рада, кидаючи у відвар пелюстки чорного маку. — Він мій. Лише мій…

Її голос лунав, немов шелест вітру між смереками, але слова ті впліталися у саму тканину ночі.

А поки що ніхто в селі й гадки не мав, що тінь уже простягає руки до світлого свята.