Глава перша. Село серед гір.

Карпатське село, заховане між темними смереками й кришталевими потоками, жило своїм давнім життям. Тут кожен знав кожного, а легенди перепліталися з буднями так, що важко було відрізнити казку від правди.

У самому серці села мешкав Волот — молодий мольфар, якому судилося нести силу предків. Його рід споконвіків шанували, адже він знав замовляння від хвороб, вмів відвернути град і прикликати дощ. Проте сам Волот був тихим і добрим, уникав зайвої слави. Його очі, темні й глибокі, не раз ловили на собі погляди дівчат, та серце належало лише одній.

Тією дівчиною була Заряна — красуня з косами, схожими на золоте жито. Вона виросла в працьовитій родині, знала, як доглядати худобу, ткати полотно і співати так, що навіть пташки стихали слухати. Село казало: «Заряна — як сонце: без неї й день темніший». І хоч довкола не бракувало залицяльників, вона обрала Волота. Їхня любов була світлою, як світанок, і щирою, як молитва. Уже готували весілля — вся громада чекала того дня.

Але там, де світло, завжди притаїться й тінь.
На окраїні села, у старій хатині під лісом, жила Рада. Люди знали її як самітницю, що рідко показувалася на людях. Та ходили чутки, що вона відьма. В очах її світився вогонь, від якого ставало тривожно. Вона вміла лікувати травами, та іноді шептала слова, яких ніхто не розумів. Жінки хрестилися, проходячи повз її хату, а чоловіки відчували холод у спині.

І все ж Рада мала одну слабкість — Волота. З того дня, як він виріс у сильного й гарного чоловіка, вона жадала його для себе. У її серці жевріла пристрасть, що з роками ставала лише сильнішою.

Ніхто ще не знав, що доля приготувала важкі випробування, і любовна історія, яку село вважало благословенною, обернеться на трагедію.