Рік. Секта повертається

   Та я не з тих хто терпить довго. Минали дні, тижні, місяці. І от, вже майже рік я зачинений у власному маєтку. Цими днями я майже не їв, не пив, не мився. Приступи головної болі стали частішими, через це і вколювання препаратів відбувалися майже кожного дня. Все аби заспокоїти мене, благаючого, царапаючого, ламаючи нігті, вхідні двері. Я міг накинутися на будь-кого, хто перший трапиться. Поліцейські почали лупцювати мене своїми дубинками. Та головна біль була в рази сильнішою за ці удари. Мій дах зовсім поїхав, після спроби вбити себе, мене звʼязали, вилучили з дому усі гострі предмети та інше, чим би я міг скористатися. Це не зупинило мене ні на крок. Я почав битися головою об стіну, гострі кутки, стікаючи кровʼю я продовжував це робити. Знову і знову. Тоді мене повністю звʼязали та зачинили у власній кімнаті. Силою годували, заливали мені воду в рот, доки двоє кремезних чоловіків втримували мою ротову порожнину відкритою. Так мене і лишили, доки одного ясного дня в мою кімнату не прозвучав тихий стукіт. 

   Двері відчинила якась жінка, вбрана в яскравий кремовий медичний халат, з прямокутними окулярами на очах та маленьким записником. Психотерапевт, я одразу зрозумів. У мене був досвід з однією, правда лише у ліжку. Зараз же мене це зовсім перестало цікавити. Ані жінки, ані азарт, я був повністю спустошений. 

   Слідом за нею зайшов дворецький. Здавалось, він завжди ходив з усмішкою, яку помічав тільки я. Як зазвичай, у своєму дурному смокінгу. Та провівши даму і вказавши легким помахом руки на мене, ніби на якогось скаженого пацієнта, він тихо вийшов. Жінка взяла стілець та сіла напроти мене. Довго панувала тиша, сонце своїм промінням показувало кожну крихту пилу у повітрі, один промінь лежав прямо на її бедрах. Своїм поглядом вона вивчала мене, намагалася прочитати мене ззовні. Та згодом прозвучав її суворий голос. 

   — Мене звати Евеліна. Мене прислали сюди аби попрацювати над вашим психологічним станом. Я психотерапевт з досвідом у шість років. А тепер ви. Розкажіть про себе, — вона продовжувала гортати мене своїми голубими очима, поклавши ногу на ногу. 

   — Ти і так все прекрасно знаєш. Не треба мені допомога, просто випустіть мене звідси, — після всього мій голос глибоко просів, я говорив хлипло, місцями ковтаючи слова. 

   — Саме тому я і питаю. Аби почути все з вашої сторони та з вашої точки зору, — вона трохи нахилилася в мою сторону. — Я розумію, що вам може бути важко. Та хіба вам не хочеться якогось полегшення? Скільки страждань ви собі вже принесли? Не кажіть, що це вам подобається, не повірю. 

   — Я лише хочу на волю. 

   — І я тут, аби допомогти вам з цим, — в моїх пустих очах пролетіла крихітна іскра надії, хоч і швидко згасла. — Давайте почнемо. Розкажіть свою історію. 

   — Гаразд, та звертайся до мене на "ти". Мене вже нудить від цієї фальшивої поваги. 

   — Як тобі зручно. 

   — Мене звати Вільгельм Касс. Після хорошої ночі в казино, я, під впливом радості від виграшу, вирішив перевищити швидкість, що призвело до смерті звичайного прохожого, — я відкашлявся та продовжив, — потім мене зачинили тут. Усі мої вороги, колишні партнери зробили усе, аби я лишився тут надовго. 

   — Що викликає у тебе таку поведінку? Чому ти хотів вбити себе? 

   — Я не можу тут знаходитись. Цей дім проклятий. До мене постійно приходять спогади. І не тільки мої. Чиїсь ще. Точно не мої. Мені страшенно болить голова. Я не знаю що Карлус коле мені, та воно допомагає тільки на день, — поглянувши у вікно, я побачив металеві ґрати ззовні. — Мені мерещаться дивні речі. Я зірвав зі стіни картину моєї мами, а згодом зрозумів, що там був написаний лише гірський краєвид. 

   — Розкажи про свої спогади. Кого ти згадуєш? 

   — По-різному. Зазвичай це наш похід з батьком до старого маєтку, його мертве тіло. Я згадую свою маму, відчуваю її запах. 

   — Що сталося з твоєю мамою? У твоєму досьє я не знайшла жодної інформації про неї. 

   — Минув рік після смерті батька. Ми лишилися вдвох. Я, прагнучий любові та ласки, і бездушна мама, що перестала бути собою. Вона дивилася на мене з жалістю, інколи навіть зі страхом. Захотівши хоч якось порадувати її, я пішов у поле, аби назбирати їй великий букет квітів. Коли я повертався, то помітив її обличчя у вікні. Вона швидко затулила штору. Коли я зайшов у кімнату, вона висіла в петлі, корчилася. Кинула на мене жалісний погляд і померла. 

   — Що було далі? 

   — Я не памʼятаю. Наступний фрагмент памʼяті ніби обрізали. Я багато чого не можу згадати і досі...

   — Що ще? Який втрачений спогад тебе тривожить?   

   — Підвал покинутого маєтку, який ми досліджували з батьком. 

   — Можливо ти злякався і втік? Враховуючи дату смерті твого батька, тобі на той момент було лише девʼять років. Діти в такому віці часто лякаються та тікають. Тим більше, ти бачив справжній труп. 

   — Ні. Я ніколи не боявся. Міг вдавати страх, аби особливо не виділятися. Та я точно памʼятаю, що спустився туди, вниз. 

   — У тебе важка історія, Вільгельме. Мені шкода чути, що хтось пережив таке. 

   — Благаю, якщо не можете випустити мене... Випиши мені якісь пігулки... Допоможи хоч так. 

   — Я не можу, мені шкода. Я прийду завтра вечором, — мені здалось, що у її суворому голосі пролетіла нитка любʼязності та співчуття. Вперше хтось проявив до мене щось щиро. Раніше тільки мама це робила. Пані психотерапевт вийшла і я знову лишився сам з собою. 

   Евеліна з самого дитинства мала усе, що бажала. Заможні батьки утримували її, балували, тішили дорогими подарунками. Та їй це було не втіху. Знаючи, що є інші, ті, що живуть у бідності, часто недоїдають, пʼють брудну воду. Вона віддавала їм свої речі, гроші, за що батьки її часто сварили. Згодом вони втратили все. Через зайву довіру. Зробивши парне самогубство, застрелившись після романтичної вечері у ресторані, вони лишили дівчину саму. Евеліна винила себе, що не змогла їм допомогти. Думаючи про це зараз, вона вигадує різні шляхи для розмови, котрі б допомогли відмовити їх від запланованого. Та було надто пізно. Саме через це вона стала психотерапевтом.