Абаддон

   — Мамо, розкажи мені ту історію про монстра, — просив хлопчик близько пʼяти років, сидячи у неньки на колінах та смикаючи її лляну сукну з вишитими на ній квітами. 

    — Про монстра? Це яка? Я ніколи не розповідала тобі такої казки, — гладила вона його лису голівку, цілувала чоло, вдихаючи приємний дитячий запах свого сина. 

   — Я побачив книжку на твоїй полиці. Оту! Оту! Чорну! — показав він своїм пальцем. Мати з непомітним жахом поглянула на книгу, глибоко видихнула. 

   — Тільки пообіцяй. Обіцяй, що не будеш плакати. 

   — Обіцяю, — він протягнув це слово, як діти часто роблять, аби їм повірили. 

   — Давним давно, коли на наших землях панували монархи, коли усі люди зовсім втратили свою людяність, доброту в серцях та співчуття, з темних темних хмар на вологу від крові, що лишилася після довгої битви, впало дещо світле як сонце. І освітило воно поле, ніби принесши мир та злагоду. Та, натомість, люди продовжували безжалісно вбивати одне одного, користуючись світлом, вони почали відрізняти своїх від ворогів. Яскраве створіння було схоже на невеликий нитковий клубочок. І перше, що відчуло воно — це страх. Душі воїнів відлітали у небо, і так ще довгий час, доки на полі бою не лишився лише один чоловік. Він підійшов

до створіння, що в жаху згорнулося ще сильніше. Воно не мало свого вигляду, запаху, воно було німе, глухе, безпомічне. Тим чоловіком був безіменний воїн, що вбив своїм мечем близько пʼятдесяти не тільки ворогів, а і товаришів, і жінок, і дітей. Був він безжальним і до цього благословіння, що спустилося прямо з небес. Він одним сильним замахом поранив істоту. І пролунав крик на весь світ. Вереск, якого ніколи ще не чули. Рев, котрий лишив солдата німим та глухим на все життя. Яскравий клубочок перетворився на темно-червону, ніби кров, потвору, що, закінчивши кричати, подалось геть вглиб лісу. 

   — Мамо, — жалісним голосом сказав хлопчик, стримуючи плач та приховуючи тремтячі руки. 

   — Що синочку? — вона перестала розповідати та відвела погляд від стелі. 

   — А він існує? Цей монстр... — він дивився своїми крихітними очима. Мама довго не відповідала. 

   — Не знаю, рідний. 

   Минув деякий час та дитячий інтерес переміг малого. Він поставив високе крісло. Ставши на нього, його короткі руки тягнулися до полиці, де таємничо стояла чорна книга з золотистими, незрозумілими написами. Він дістав її, та крісло перехилилося та впало разом з ним. Вже лежачи хлопець побачив розкриту товсту книгу з пустими сторінками. Почавши агресивно гортати її. Та він не виявив там нічого. Зовсім пусто. За влаштований ним гармидер, він дістав він мами ременем. І так кілька разів на тиждень. Згодом на місяць. Нещодавно ніжна та любляча матір жорстоко лупцювала малого Карлуса.

   Я знову прокинувся на тому шкіряному дивані. Він почав пахнути медикаментами в перемішку з моїм потом. Швидко підвівшись, я оглянув все довкола. Досі була ніч. Чи вже наступна. Я не мав жодного поняття. Почувши важкі кроки зі сторони сходів, я обернувся. Це був Карлус. 

   — Прокинулись, пане, — з посмішкою говорив він. 

   — А ти що тут робиш? — розгнівано, та водночас втомлено запитав я. 

   — Як що? Я тут живу, Ви і це забули? 

   — Якого дідька ти живеш в моєму домі? 

   — Послухайте, поліція попросила мене лишатися тут кожну ніч. Все задля того, аби допомогти Вам з раптовими нападами страху. 

   — Що ти верзеш, старий? Я ніколи не боюсь. У мене просто болить голова. Дай мені ці ліки і вали звідси. 

   — Боюсь, це неможливо. Я не можу порушити наказ правоохоронних органів. 

   — Дідько, ну і срака. Коли мене випустять? 

   — Я не володію цією інформацією, пробачте. Деталі злочину досі зʼясовуються. Як тільки щось проясниться — я дам Вам знати. 

   І тоді я зрозумів. Мене охопила невеличка радість та гордість за свою геніальність. Вони хочуть аби я розкаявся, зізнався у всьому. Я піду і зроблю це прямо зараз. Переставши слухати старого дворецького, я швидким кроком попрямував до виходу. Зі швидким скрипом розпахнув двері. Знову ці поліцейські.

   — Агов! Швидко всередину! Дідько, зранку забʼємо ці двері дошками! 

   — Почекайте! Я хочу зізнатися! Це я вбив того вилупка на дорозі! Я збив його, бо був під впливом ейфорії від крупного виграшу в казино! Не треба нічого розслідувати! Я це зробив! Я! — закінчивши свою промову, я помітив, як поліцейські переглянулися між собою та почали гоготати, виставивши мене повним дурнем. 

   — Гадаєш, ми не знаємо що там було? — перервавши сміх на мить сказав один з них. Сержант Андре Ваймер було написано на його грудях, зліва, жовтим товстим шрифтом. — Розумієш, хороші люди внесли непогану суму аби потримати тебе тут. Тому повертайся всередину. 

    Майже до кінця провалившись скрізь старі дошки, батько продовжував благати мене дослідити ту кімнату. Я не витримав його скиглення та, зі сльозами на очах пішов туди, перед цим забравши ліхтарик. За спиною я почув тріск та глухий крик, а згодом... Падіння. Гучне. Я продовжив свій шлях туди. Зіскочивши вниз, кріз діряву стелю, я почав озиратися. Посередині невеличкої кімнати стояв старий, вкритий пилом диван, навпроти якої висіла велика, займаюча майже всю стелю картина, схоже, того самого короля. Та він зовсім не виглядав як заможний монарх. Неохайне, довге та брудне волосся, розбита губа, шрам на пів обличчя. Та його темні очі, що ніби спостерігали за мною. За його спиною були стіни. Так... Я впізнав їх одразу. Це стіни цієї кімнати. Диван виглядав зовсім так само як зараз. Та ці стіни... З них стрімким потоком стікало щось... Я різко відкрив записник батька та почав записувати. Так як він і просив. До кожної найдрібнішої деталі я описав це місце. Захлопнувши щоденник, картина звалилася та впала обличчям короля вперед, в мою сторону. На диво, двері спокійно відчинилися і я спустився вниз, де побачив вже холодного, недихаючого батька. Поряд лежали його окуляри. Та я помітив дещо дивне. Тріщина в підлозі, де була тільки пітьма. Невже тут є і підвал? Я розбив її дошкою та посвітив. І справді. Підвал.