Картина

   Я був розбитий. Зломлений. Розірваний на шматки. Мене поневолили. Усі мої гроші, рахунки, звʼязки. Тепер це все не мало жодного значення. Я лишився ні з чим. Я не міг нічого. Не дозволяли навіть вийти на свіже повітря. На вікна встановили металеві решітки, усі виходи цілодобово охоронялись. Та ці довбані слуги... Постійно намагалися догодити мені. Полірували кожне місце де я проходив, готували найсмачніші страви, обходились зі мною як з малим дитям. І цей Карлус... Все виглядало надто дивним. І все через якогось безхатька, що якогось дідька вирішив посеред ночі пройтися пустою дорогою. Треба було переїхати його ще раз. Або ні! Два! Щоб йому...

    Мої перші дні проходили однаково. Я прокидався, мився, чистив зуби, їв. Посеред дня зовсім не було чим зайнятись. Довелось читати якісь дурні любовні романи або поезію. З розваг, окрім цього, був лише старий грамофон, від якого тхнуло гнилим деревом та пилом. 

   Я стояв біля свого улюбленого вікна та спостерігав за садівником, що кожнісінького дня займався однією справою — косив газон. З яких пір він у мене зʼявився? Вони всі? Невже удар був настільки сильним, що я забув про те, що почав наймати когось для господарства. 

   Вигляд мій був кепський. Я вже не мав вигляд того красеня, на якого дивився після крупного виграшу. Весь будинок смердів старістю, пропахся цим і я. І весь мій одяг. Я не міг терпіти довго. Та охоронці сильними копняками щоразу повертали мене всередину. 

   Я досі почував себе ніби в тумані. Від наркотиків я відходив набагато легше, ніж від аварії. Так... Були часи. Стільки бруду в мене влізало. Від таких спогадів мене почало клонити в сон. 

   Від сильного удару блискавки малий я вперше не на жарт налякався. Впавши на холодну підлогу я відчув щось мокре та густе. І мені одразу згадалися розповіді про жорстокість короля та власника цього маєтку. Я з криком підвівся на ноги та притулився до стіни, котра також була мокрою. Почалась паніка. Та батько швидко мене заспокоїв. Це була лише вода, що стікала стінами до долу через зруйнований дах. Старий посвітив прямо на землю, де я це побачив. 

    І ми продовжували нашу "екскурсію". Щоб його. Старий козел не давав спокою ані мені, ані мамі. Далі ми не знайшли нічого цікавого. Окрім зачинених дверей. Це була єдина кімната з ними. І попри стількох століть вони не піддавались. Навіть прямі удари ногами не допомагали. Я до останнього намагався зупинити тата. Та він навіть не слухав. Продовжував ломитися. Відлуння чулося у всьому будинку. Та раптом, він зупинився. 

   Міцно притулившись до дверей він наказав мені замовкнути. Близько хвилини він вислухував щось, щільно закривши очі. І закричав. Знову від радості. 

   — Синку, у тій кімнаті діра! Прямо у стелі! Я чую як дощ капає прямо туди! Ходімо наверх, швидше! — і це псих знову, намертво схопивши моє запʼястя, потягнув мене на третій поверх. На зруйнований дах. Мене він послав лізти старою сухою драбиною першим. 

   Зверху було набагато холодніше. Якщо поверхом нижче мною проходив лиже легкий холодок, то тут ніби бушувало торнадо. Пальці на ногах та долонях скамʼяніли, під мій одяг забирався протяг. Батько заліз за мною та почав світити довкола. Нічогісінько. Лише дерево. Та невеличке світло здалеку. Місце де дах і був проломлений. Ми йшли туди.

   Я гадав гірше вже не буде. Та тут, під моїм татом зламалась дошка. Він повністю провалився однією ногою вниз, ліхтарик вислизнув з його рук та полетів на інший кінець. Він смачно вилаявся. Я зі сльозами на очах повторював: "Тату! Тату! Тату!" Та йому було чхати. Я подав йому руку і намагався витягнути старого. Та безуспішно. 

   Мій сон, або, скоріше, кошмар перервався. Я прокинувся у своїй кімнаті. На шкіряному зеленому дивані. Грамофон продовжував грати збірку найкращих творів Шуберта. На дворі була середина ночі. Випивши склянку теплої води, я підійшов до вікна. Повно поліцейських про щось тихо розмовляли, попиваючи каву з картонних стаканчиків та палячи міцні цигарки. І тут я вирішив, що мені треба знайти телефон. Я подзвоню свому давньому товаришу Кларку, з яким ми часто обговорювали робочі питання, я вислуховував його пропозиції, а він мої. Після цього ми до третьої ночі випивали в місцевому Ірландському пабі. 

   Обійшовши будинок, я знайшов лише старовинний вінтажний телефон. Згодиться. Я перебрав свою телефонну книжку у голові, перегорнув усі сторінки та знайшов потрібний. Набравши потрібні числа, почувся гудок. О диво, він робочий. Здається, я купив його на аукціоні, коли хотів втерти носа черговому багачу, що не зміг запропонувати більшу суму ніж я. Хтось підійняв слухавку. 

   — Ало? Кларк, це ти? — питав я важко дихаючи. 

   — Так. Хто говорить? — це був його голос. 

   — Це Вільгельм, твій друг, памʼятаєш? Послухай, у мене тут проблем назбиралося. Я зовсім не винний. Мене зачинили на домашній арешт і не дають навіть у двір вийти. Допоможи мені, чуєш? Я в боргу не лишусь, ти мене знаєш. 

   — Вільгельм? Памʼятаю такого. Чи це не той, хто обікрав усіх моїх партнерів задля того, щоб я працював тільки на нього?  Чи це не ти, Вільгельм, любиш купляти крупʼє, суддів, людей, аби подвоювати свій виграш? Саме через це мене звільнили з компанії, у котрій я мріяв працювати з дитинства, за співпрацю з таким сміттям як ти? 

   — Кларку, друже, послухай. Я можу все пояснити. Тільки допоможи мені... 

   — Ні! — він гучно крикнув. Цей звук...Це було щось не людське. Мурашки цілим стадом пробіглися моєю шкірою. — Ти отримав те, на що заслуговуєш. І ми зробимо усе, щоб тобі було набагато гірше! 

   — Ми? Хто ми? Ало? Ало? — прозвучали гудки. Згодом я чув лише тишу. Мертву, манячу. 

   Отже, мої друзі та партнери теж постаралися над моїм покаранням. Ну-ну. Я вас усіх дістану. От побачите. Останньою надією лишився мій старший брат. Ми давно з ним не спілкувалися... Наша остання зустріч закінчилася не надто приємно...