Маєток

   Я стояв біля високого старовинного вікна всередині свого будинку. Завжди захоплювався красою та загадковістю французького бароко. Мій батько завжди брав мене з собою на різні екскурсії в визначні місця Європи. Та одного разу він зовсім здурів, почав марити маєтком якогось маловідомого короля. Замість маминих яскравих казок, я кілька днів підряд слухав про те, як монарх мордував своїх підданих, здирав з них шкіру, вішав її та інші різні частини тіла на своїх стінах, як пив їхню кров змішану з вином трирічної витримки. Я почав боятися його. Та він змушував мене слухати. Щоночі. Коли я починав засинати старий трусив мене за плечі. 

   Через деякий час він увірвався в мою кімнату та наказав збиратися. Мені було тоді років вісім чи девʼять. Посеред найтемнішої ночі, яку я коли-небудь бачив, ми поїхали його старим Мерседесом в невідомому мені напрямку. Цього разу він дозволив мені поспати. Прокинувся я тоді, коли він різко загальмував та став серед дороги, котра не була вкрита асфальтом. Це було схоже більше на широку стежку. Вхопивши мене за руку, ми пішли в широке поле. Батько не ослабив хватку ані на мить. Доводилось терпіти. З освітлення він мав лише невеликий ліхтарик. Дорога була довгою, здавалося, що ми йдемо в нікуди. Не було жодного сліду людини чи тварини. Пусто. Темрява повністю оточила нас, не даючи навіть шансу аби щось розгледіти. Та яким було моє здивування, коли перед нами опинилися стіни високого маєтку з побитими вікнами, облізлою фарбою та розтрощеним дахом. 

   — Ось він, синку! Я ж казав! Він існує! — старий засміявся, почав кружляти довкола. Та мене це зовсім не тішило. Хотілося спати, їсти. Мені було страшенно начхати на цю стару будівлю. Та, як я казав раніше, вибору особливого не було. Особливо тут, посеред самотнього поля. Ми підійшли до старих товстенних дверей. Зачинено. Намертво. Скоріше всього забито дошками зсередини. Та батько не здавався. Розбивши найнижче вікно кулаком, з якого почала литись кров, він посадив мене на плечі аби я заліз всередину. Я виконував усі його накази. Було темно, підлога скрипіла від моїх кроків, тілом пройшовся легкий холодок, пахло сирістю, гниллю, тваринами. Ніс мами точно не витримав би такого. Старий заліз за мною. Зʼявилось світло його ліхтарика. Облізлі стіни, пусті кімнати. Це місце давно забуте. 

   Тато почав щось записувати у свій старий щоденник, обгорнутий у шкіряну обкладинку, запах якої доповнював це місце. 

   Я не обманював, кажучи що будинок повністю пустий. Окрім облізлих стін, котрі пропахли вологістю, скриплячоі подлоги та стелі з дірками, не було нічого. Можливо, для інших людей це місце здалося б лячним, нецікавим, потворним, та не для мого батька. Він видивлювався та винюхував кожну деталь, записуючи подробиці. Я міг лише мовчки спостерігати та шукаючи очима хоч щось цікаве для дитини мого віку. Ззовні почалась гроза та сильна злива, що капала прямо нам на ноги. Це змусило нас піти далі.

    Зрозумівши, що на першому поверсі шукати нічого, ми пішли вверх старими сходами, що видавали звук скрипу від кожного нашого кроку. Навпроти стояло високе вікно. Ціле, витончене, ніби нове. Я бачив у ньому своє відображення, на яке ще довго дивився. Доки в поле не вдарила яскрава блискавка, що викинула мене зі спогадів та перенесла у мій маєток.

   Я впав на землю від сильного головного болю. Почав кричати, рвати волосся, міцно затуляти вуха. Цей удар ще довго звучав у моїй голові. Прибіг якийсь чоловік вбраний в шикарний смокінг з дурною червоною краваткою. Далі я слабо памʼятаю. Він вколов мені щось, що змусило мене поринути в глибокий сон, де я опинився біля мами, в її особистій маленькій парфумерії. Вона сиділа на своєму стільці під яскравою свічкою, обережно змішуючи свої аромати, зважуючи та записуючи кожен компонент. Вона створювала свої запахи з того, що росло у нас в саду. Замовчувала інгредієнти у чистому спирті, щільно закриваючи їх та лишаючи у темному місці на місяць або більше. Не сказав би, що мені це було цікаво. Аж ніяк. Мені було приємно дивитись за нею. Вона могла не читати мені жодної казки. Достатньо було її присутності, аби я міг заснути. Крізь сон я чув крики батька та прохання мами бути тихіше. Я відчував її жалісний погляд на мені. Старий благав про щось. Здається, про якийсь аромат. Точно! Він хотів аби вона відтворила запах того маєтку. Створила парфум з сирістю, гниллю, тваринними екскрементами. Та навіть для мене це звучало дико. Батько отримував відмову за відмовою. Його терпець увірвався. 

    Мене розбудив той самий чоловік. Худий, лисий, з сивими вусами та кислим запахом з рота, що змушував мені відвернутися, а згодом встати. 

   — Ти хто?! — прокричав я. 

   — Пане Вільгельме! Спокійно, це я, Карлус, Ваш дворецький! — він розкрив долоні перед собою, ніби захищаючись. 

   —  Я живий? — мої пальці самі почали щипати мою шкіру. — Що сталося? 

    — А Ви зовсім не памʼятаєте? — в його погляді читалася жалість. До мене. Кретин, як він посмів? — Ви збили людину дорогою додому. Суддя дав Вам домашній арешт до вияснення обставин. 

    — Як би я мав памʼятати, якщо тільки прокинувся? — знову жалість в його круглих очах. Якого дідька він собі дозволяє? 

   — Пане Вільгельме, я розповідаю Вам це вже втретє. Схоже, удар головою був надто сильним. Я розумію, що Ви не хотіли нікого скривдити. Ми найняли найкращого адвоката і нам вдалося виграти лише домашній арешт. 

    — Хто "ми"? Про кого ти? Тут тільки ти і я! 

    — Ми, ваші прислуги, — він вказав пальцем на дальній коридор, де дві жінки підмітали та мили підлогу, на кухню, де мені готували найкращі кухарі, у вікні я побачив садівника, косившого газон, він помахав мені своєю рукою та дивно посміхнувся. Я оглянув все навколо і впізнав свій шикарний будинок. Розмальовані релігійними фресками стіни, двері з темного дубу, вкрашені срібними візерунками та з золотими ручками. Це все моє.