Вільний птах.

   Це була ніч. Так... Я чітко памʼятаю ці безтурботні моменти, що зараз здаються мені лише дитячою казкою, котру моя мама читала мені перед сном своїм ніжним та люблячим голоском. Ці миті, коли я був ще у здоровому глузді. Мені їх не вистачає. А все виною ці брудні папірці, котрі мали б принести мені щастя, хороше життя та спокійну смерть. Та так буває коли йдеш по головах. Доля не лишить нічого не поміченим. В один момент ти злетиш високо в безкрайнє, заповнене ніжними голубими барвами небо, оминаючи пухкі хмари, літаючи між підступних гілок дерев та кущів, спостерігаючи за тими хто досі йорзається по землі, риючи багнюку та досі чекаючи чуда в її пустих надрах. Я був цією летючою вільною птицею. Десь там, високо, я відчував повну свободу, я махав своїми легкими крилами, кружляв довкола, робив що мені заманеться. Та жоден орел не літає вічно. Я пошкодив крило, а згодом мені їх вирвали, з особливою жорстокістю. Я був стайним яструбом. І моє власне оточення зробило все аби я більше не полетів. 

    Мене звати Вільгельм Касс. Мій батько був доктором історичних наук, тому не дивно що мене так назвали. Врахувуючи його захопленість імператором Вільгельмом ІІ. Старий кретин. Моя мама була звичайною домогосподаркою, що у вільний час виготовляла та інколи продавала парфуми. В більшості її клієнтами були наші родичі або друзі родини. Німеччина, як відомо, не надто розвинута в плані моди. Принаймні була. Зараз новини до мене доходять з великим запізненням. Мене зачинили у власному маєтку. 

   За що ж? Як сказати... Гроші змінюють людей, набагато суттєво ніж більшість собі уявляють. Не усі можуть витримати під їх брудним тиском. З кожним разом я все більше піддавався їх голосу. — Зроби це! Зроби це! Нічого не буде! Ми у тебе є! Ти вільний! Усі перед тобою ніхто! 

   Я слухав це. Кивав головою, сміявся, кашляв від болю в грудях, знову сміявся. Далі за мене говорили наркотики та алкоголь. Я їхав на своєму дорогому Ауді. До мого маєтку за містом вела ідеально рівна дорога, без жодних поворотів, жодних людей. Жодних, як я думав. Моїй радості в ту ніч не було меж. Я обіграв свого давнього конкурента. Спочатку покер. Ох, як я блефував. Я міг би бути найкращим актором у світі. Він вівся абсолютно на кожну мою емоцію. Коли я посміхався — він думав що у мене не вийде жодної комбінації і підіймав. А я, сидячи з каре або зі стріт флешем, думав, куди ще витратити ці гроші. Цей старий пеньок вівся на мою гру до третьої ночі. Він нервово гладив свою сиву щотину, його пальці трусилися, ніби від холоду. Руки стискалися при кожному програші. В якийсь момент мені здалося, що цей дідусь зараз розірве ці карти та накинеться на мене. А його погляд... Він дивився на мене прямо спідлоба своїми голубими зіницями. Я не лишив йому жодних шансів. Його шістки почали косо дивитись на цього старого. Та він не хотів здаватись. А мені вже набридло. 

   — Гаразд, діду Кевіне, мені час йти спати. Дорогою додому подумаю, куди витрачу твою зелень, — насміхався я. 

   — Ні! Стій! Я ще відіграюся! Пропоную блекджек! Благаю, Вільгельме! Дай мені шанс повернути хоч половину, — він ледь не падав на коліна. Та якийсь вогник сумніву загорівся в мені. Це було його казино. Він змагався тільки тут. Ніхто до мене не був у змозі завдати йому поразки. Тому я розраховував на підкупного крупʼє, що зробить усе, аби я програв. Ми пройшли в його особистий кабінет. Темне приміщення з буковими стінами та підлогою, де на полицях було безліч дорогого віскі. Він взяв пляшку, два бокали, кинув кілька кубиків льоду та налив. Його руки досі трусилися, я бачив це по рідині, що хиталася зі сторони в сторону, він пихихав мені це прямо в рило. Я взяв, та пити не став, лише зробив вигляд. І ми почали гру. Все сталося так як я і прогнозував. Поразка за поразкою, та вже з моєї сторони. Не знаю як саме вони мене розвели, та миритися з цим я не мав наміру. Я перечекав. Програш, програш, програш. І так продовжувалось ще деякий час, доки вони не увійшли в кураж. Радість читала не тільки на обличчі старого, крупʼє теж почав посміхатись. Ця шчуряча посмішка з виглядаючими на зовні двома прямими зубами. Видно, Кевін добре йому заплатить за цю авантюру. 

   — Перепрошую! — вигукнув я. — Ви не дали мені другої карти, — я продемонстрував лише одну для обох. 

   — Так, пробачте, — щур дав мені другу. Тепер повеселимось. За кілька годин я подвоїв свій виграш та лишив цих двох з кислими мордами. Старий тримався за свою лисіючу голову, широко розпаривши очі. Я сів у своє авто та поїхав додому. Не міг дочекатися моменту, коли розповім своїм партнерам кого я сьогодні обіграв. 

   Я поглянув у дзеркало заднього виду. Моє волосся за такий час встигло забруднитися, тіло спітніло. Кортіло чим швидше прийняти душ. Або ванну. Чи може джакузі? Можливо, все одразу? Я тішив себе цим щоразу. Я розчесав своє чорне волосся та ще десь хвилину насолоджувався собою. Темна сорочка, темні брюки та туфлі. Золотий ланцюжок, дорогий годинник з діамантами всередині. Мої темно-карі очі, тонкі губи. Я був ідеальним. Інколи жінки не давали мені проходу. Кожна з них намагалася якось викрутити свою дупу, лишити один єдиний ґудзик на сорочках, тикаючи своїми силіконовими грудьми прямо мені в лице, натягуючи найкоротші юбки. Та мене не цікавило все це. Загалом вони, все ж, досягали своєї мети. Я платив їм за кожен секс. Найбільше мене дратувало, що ці повії намагалися поводитися як справжні дівчата. Проявляли турботу, питали за родину, за роботу, за життя. Одна фальш. З їх брудних вуст гірським потоком лилася тільки брехня. Вони гадали, що я, як і більшість чоловіків потребую турботи чи любові? Хрін там. Я зовсім не такий. Я диявол у людській шкірі. В мені немає нічого хорошого. Та і що таке, це хороше? Мені завжди спадала на думку моя мама. Та що ще? Що окрім її тепла могло пробудити в мені людину. Нічого. От про що я і кажу. Усі ці погляди конкурентів, цього довбаного Кевіна... Вони наче намагалися проклясти мене ним, зазираючи своїми зіницями прямо в мою душу, перебираючи кожний спогад. У  них не було достатньо грошей, аби це зробити. Ха! Ха-ха! От дурні.