ЕПІЛОГ

Минали роки.
    Наступила тепла весна.

Зими приходили, як і завжди, але тепер у них не було тієї дикої люті, що раніше накривала землю, коли Фенрір бився у своїх невидимих кайданах.

Селище Торвальда ожило. Нові хати виросли на місці старих, над дахами знову здіймався дим, і дитячий сміх лунав у подвір’ях. Люди більше не говорили про страх — лише про спогади, які стали частиною їхньої історії.

Того вечора, коли небо стало рожево-золотим від заходу сонця, Торвальд сидів біля великого вогнища посеред двору. Навколо зібралися діти — босоногі, з блиском цікавості в очах. Вони обступили старого вождя, який тепер рідко брав до рук сокури, але досі тримався прямо, мов скеля.

— Розкажіть, ярле, — просила найменша дівчинка, притискаючи до грудей дерев’яну фігурку вовка. — Про білого вовка! Кажуть, він був богом!

Торвальд посміхнувся, його зморшки м’яко освітлило полум’я.
— Богом, кажеш? — повторив він, задумливо погладжуючи бороду. — Може, й так. А може, він був просто душею землі, що не дає світу впасти у хаос.

Діти завмерли, слухаючи. Полум’я потріскувало, а вітер лагідно гойдав гілки сосен над головами.

— Колись давно, — почав він, — серед людей жив юнак. Він був хоробрим, але не через силу рук — через силу серця. У його жилах текла частина могутнього звіра, того, що богам довелося скувати, аби зберегти світ. Але цей юнак не став ні чудовиськом, ні богом. Він навчився тримати рівновагу між ними. І завдяки йому лютий вовк залишився в кайданах, а люди — у мирі.

— І він бачив білого вовка? — спитав хлопчик, очі його блищали від захоплення.

— Так, — відповів Торвальд. — Кажуть, вовк з’являвся, коли його кликали серцем. Але не всі могли його побачити. Тільки ті, хто не боявся світла в темряві.

Діти притихли. Дехто навіть озирнувся, ніби сподіваючись побачити срібну тінь серед снігу.

А трохи осторонь, у тіні старої сосни, сиділи двоє дорослих — чоловік і жінка. Їх обличчя освітив вогонь, і стало видно знайомі риси.
Інгвільд тримала Скрімре за шию, її очі світилися спокоєм. Поруч із нею сидів Ейрік — чи, може, Вальдор, як назвала його доля. Його волосся посріблилося від років, а в погляді була тиша — та, яку знаходять тільки ті, хто пройшов через бурю.

Він слухав слова Торвальда й усміхався.
— Ти чуєш? — прошепотіла Інгвільд, нахилившись ближче. — Тепер це вже легенда.
— І хай так, — відповів він тихо. — Хай білий вовк буде для дітей захисником. Може він таким і був.

Інгвільд стиснула його руку.
— Ти так і не назвав себе Вальдором.
— Бо я ним не став, — відповів він з легкою усмішкою. — Фенрір спить, а я — просто Ейрік. Людина, що любить тебе. І цього достатньо.

Десь у горах, далеко за обрієм, завив вітер. Але в цьому витті не було загрози — лише нагадування. І коли Ейрік підвів очі до неба, йому здалося, що на мить серед хмар промайнув силует — великий, білий, величний.
Очі, як і колись, світилися холодним сріблом.

Він усміхнувся й нахилив голову, немов вітав старого друга.
    “Я завжди поруч.” — почувся відгомін у думках.

Вітер стих. І лише полум’я вогнища відбивалося в очах дітей, які слухали історію про білого вовка, не знаючи, що легенда — сидить серед них.

Сподіваюсь Вам, шановні читачі, сподобалось :) Чекаю на коментарі та сердечки і до зустрічі у нових історіях! Обіймаю Вас! :)