47

Вночі, коли все селище вже спало, і лише місяць, мов крижаний щит, висів над горами, Ейрік прокинувся. Йому здалося, що хтось кличе його. Голос був тихий, глибокий, немов народжений не зі звуку, а з пам’яті.

Він вийшов із дому, не вдягаючись, тільки накинувши вовняний плащ. Сніг хрумтів під ногами, вітер тихо нашіптував щось у кронах дерев. І тоді він побачив — на узліссі, де місячне світло розсипалося сріблом, стояв Білий вовк.

Він був таким же величним, як і того дня, коли вперше з’явився перед ним. Його очі світилися не люто, а спокійно, як у того, хто знає істину, але не поспішає її відкрити. Ейрік зробив крок уперед.

— Ти… повернувся, — прошепотів він. — Чому?

Вовк не відповів. Лише дивився. Потім повільно рушив уперед, ступивши лапою у сніг, і там, де він пройшов, залишилися не сліди — а руни. Старі, знайомі, ті самі, що світилися у печері під час ритуалу. Вони тремтіли світлом, яке не давало тепла, але пробуджувало спогади.

Ейрік нахилився, простягнув руку до однієї з рун — і почув голос.
Не слова, не мову — сенс.
    “Ти тримаєш кайдани. Але не забувай — той, хто в кайданах, теж частина тебе…»

Він підвів голову. Білий вовк стояв зовсім близько — настільки, що Ейрік бачив відблиски полум’я в його зіницях. І тоді, на мить, у світлі місяця, обрис вовка змінився.

Перед ним стояв не звір, а тінь людини — висока, постать у плащі з білої шерсті, обличчя сховане в тінях. В очах — те саме світло, що й у вовка.

— Хто ти? — прошепотів Ейрік. — Посланець богів? Сам Одін?.. Чи?..

Тиша. Лише вітер зрушив сніг із гілок. Тоді тінь наблизилася ще на крок, і голос — глибокий, давній, немов із самого коріння світу — торкнувся його думок:
    «Той, хто стереже тебе — має багато імен. І той, кого ти приборкав, ще спробує вирватися. Будь насторожі завжди».

Постать нахилила голову, і Ейрік відчув, як холод пройшов тілом, але не болем — благоговінням.

— Чи побачу я тебе знову? — спитав він.

Тінь знову став вовком. Його силует розчинився у заметілі, але в повітрі ще довго залишався слід, схожий на подих.
І тоді, вже майже зникнувши, він обернув голову — і очі, ті самі блакитно-сріблясті очі, блиснули востаннє.

“Я завжди поруч, Вальдоре.”

Вітер піднявся, і все стихло. Лише сліди рун поступово вкривав сніг, немов світ приховував власну таємницю.

Ейрік стояв посеред білого безмежжя, слухаючи ніч, і розумів: він не дізнається, ким був білий вовк — богом, духом, чи відображенням…

Але це вже не мало значення. Бо поки над світом світить місяць, поки дихає вітер і тримається крига, доти між богами і людьми стоятиме тінь — білий вовк, що нагадує: сила не має сторони, вона лише чекає того, хто зуміє її зрозуміти.