46

Повітря після ритуалу було густе, мов вода після бурі. Руничне світіння повільно згасало. Білий вовк стояв мовчки, його очі світилися лагідним полум’ям — уже не як дика сила, а як сторож, що спостерігає за новим володарем своєї сутності.

Ейрік стояв серед кола, груди ще піднімалися від напруги. На його долонях, де колись палали сліди лапи, тепер залишилися ледь помітні шрами — символ не кайданів, а єднання. Він відчував, що Фенрір більше не рветься назовні — лише дихає разом із ним, глибоко, рівно, спокійно.

Староста опустив руки, дивлячись на хлопця довгим, втомленим, але спокійним поглядом.
— Це завершено, — промовив він тихо. — Ланцюг знову замкнуто. І цього разу — через серце, а не через силу.

Торвальд зробив крок уперед. Його плечі були опущені втомою, але в очах — спокій.
— Ти впорався, хлопче, — сказав він. — Ти не лише приборкав силу, ти прийняв її. Це важливіше за будь-яку перемогу мечем.

Інгвільд підійшла ближче, доторкнулася до руки Ейріка, її пальці тремтіли від холоду, але в очах палав вогонь.
— Я знала, що ти зможеш, — прошепотіла вона. — Тепер ти — сам собі доля.

Піднявся вітер. Сігне підставила йому обличчя.

• Тепер все буде добре. Вітер змінився…

Загін почав збирати речі. Скрімре завив, і його голос луною пройшов крізь скелі, мов відлуння прощання з тінню. Білий вовк ще раз глянув на Ейріка — поглядом, у якому було і визнання, і довіра.

* * *

Дорога назад була тихою. Сніг сипався легкими пластівцями, вкриваючи їхні сліди. Гори вже не здавалися такими грізними, як тоді, коли вони йшли вгору. Ейрік ішов поруч із Інгвільд, а позаду чув тихі кроки Торвальда, воїнів й Кетіля. Воїни говорили мало — кожен думав про те, що бачив у тій печері, як сила богів торкнулася світу людей.

Сонце піднімалося низько, його проміння ковзало по крижаних виступах. Іноді вони зупинялися, щоб перепочити. Кетіль, сидячи на камені, щось креслив у снігу — лінії, руни, напрямки. Він звіряв карту, хоч дорогу знав напам’ять.
— Ми повернемось до селища до вечора, — сказав він. — Там нас чекає старий дім і спокій.

— Спокій… — повторив Ейрік. — Ніколи не думав, що це звучить, як подарунок.

Інгвільд посміхнулася.
— Іноді найбільші битви — ті, які ми ведемо всередині. Ти вже переміг свою.

Вони йшли далі. Білий вовк зник і більше не з’являвся, але всі відчували його присутність — наче тінь, що йде поруч, невидима, але незгасна.

* * *

Коли вони спустилися в долину, селище вже виднілося серед засніжених дахів. Люди зупинялися, дивлячись, як вони повертаються. Сніг блищав на сонці, діти вибігали їм назустріч, а жінки ставили біля воріт смолоскипи — знак подяки за повернення живих.

Староста, хоч і втомлений після дороги, вийшов уперед, вітаючи людей.
— Ми повернулися, — промовив він голосно, — і принесла ця подорож не смерть, а надію!

Натовп вибухнув криками радості. Торвальд зняв рукавиці, привітав знайомих, але його очі шукали лише доньку й Ейріка. Вони стояли поруч, тримаючись за руки — не ховаючись. Люди це бачили, але ніхто не осуджував. Усі знали, що вони пройшли через щось більше за звичайне кохання.

Кетіль підійшов до старости.
— Моя частина завершена, — сказав він. — Але якщо знову покличете мене в дорогу — я прийду.

— І ми будемо раді бачити тебе, мандрівнику, — відповів староста. — Без тебе ця історія мала б інший кінець.

* * *

Після заходу сонця, коли селище занурилося у спокій, Торвальд покликав Ейріка до берега річки. Вогні гасли у вікнах, тільки місяць освітлював білий сніг, що вкривав усе навколо.

— Ти став іншим, — сказав Торвальд, коли вони зупинилися біля води. — Коли я вперше побачив тебе, ти був незрозумілим, небезпечним хлопцем, що не міг збагнути, хто він. Тепер ти знайшов.

Ейрік опустив голову.
— І все одно я не знаю, ким буду далі.

Торвальд посміхнувся куточком вуст.
— Це не потрібно знати зараз. Світ сам покаже. Я бачу в тобі силу — і не лише ту, що дав тобі Фенрір. Ти маєш серце, яке не скорилося навіть перед богами. І… — він зробив паузу, вдивляючись у далечінь, — якщо ти хочеш лишитися, у радий прийняти тебе у моєму селищі, з Інгвільд разом… Я не стану на заваді.

Ейрік підняв погляд.
— Ти… справді дозволяєш мені?

— Так, — відповів Торвальд.

Тиша зависла між ними. Лише шум води і далеке виття вітру. Потім Торвальд поклав руку йому на плече:
— Але пам’ятай: сила — це не кайдани, якщо серце чисте. Не забувай цього.

* * *

Коли Торвальд пішов, Ейрік ще довго стояв біля річки. Вода текла, розбиваючи лід, несучи відлуння вітру. Інгвільд підійшла без слова, поклала голову йому на плече.

— Що він сказав? — запитала тихо.

— Що я вільний, — відповів Ейрік. — І що я можу залишитися, з тобою.

Вона посміхнулася, притулившись ближче.
— Тоді залишайся.

Над ними повільно кружляв сніг. Білий вовк стояв на пагорбі неподалік, його шерсть світилася в місячному світлі. Він дивився на них — довго, мовчки — а потім повернув голову й зник у темряві лісу.