43

Повітря у печері було холодним і сирим. Важкий туман піднімався знизу, клубочився між кам’яних стін, осідав на плечах вологою пеленою. Стіни, вкриті кристалами, відбивали світло смолоскипів, створюючи примарні відблиски. Кожен крок луною розходився темрявою, і від цього серце починало битися швидше.

Кетіль ішов першим, у руці тримав смолоскип, його погляд зосереджено ковзав по підлозі. Він знав: печери небезпечні не менше за гори. Кам’яні провалля, тріщини, пастки, які можуть миттєво проковтнути необережного. Білий вовк тримався поруч, його очі світилися у пітьмі, немов два вогники. Скрімре гарчав тихо, його шерсть стояла дибки, наче він відчував щось, чого не могли вловити інші.

— Тут тихо занадто, — прошепотала Сігне, наближаючись до Інгвільд. — У горах завжди чути вітер, а тут… тільки камінь і темрява.

— Краще мовчи, — обірвав Торвальд. — Луна у печерах зрадлива. Може привести не лише відлуння, а й те, що ховається далі.

Вони рушили повільніше. Чим далі заходили, тим більше світло смолоскипів відбивалося у символах на стінах. Руни, вирізьблені грубими руками, йшли рядами, ніби розповідали історію. Ейрік зупинився, провів пальцями по одному зі знаків. Він відчув, як щось гаряче пробігло долонею, немов відбиток, що залишив Фенрір, ожив.

— Не чіпай, — глухо сказав Кетіль. — Це старі знаки. Вони не для нас.

— Вони відгукуються, — прошепотів Ейрік. — Вони чекають мене.

Торвальд напружився, погляд його став важким. Він бачив, як змінюється хлопець — не тіло, а сам дух. Навколо Ейріка ніби пульсувало світло, його кроки лунали глибше, ніж у всіх інших.

Інгвільд взяла його за руку.

— Тримайся, — сказала вона. — Не віддавай себе цим символам.

Він кивнув, але не відірвався від стіни. Руни світилися слабким сяйвом, коли він проходив повз, немов впізнавали його.

Загін ішов довго. Кам’яні переходи звужувались, часом доводилось пригинатися. Дехто з воїнів почав нервувати.

— Це пастка, — пробурмотів один. — Ці печери — не для людей.

— Для людей ні, — відповів Кетіль, — але ми тут не лише з людиною йдемо.

Погляди звернулися до Ейріка. Він мовчав, стискав у руці руків’я меча. Білий вовк ішов поруч, не відставав.

Коли тунель розширився, вони опинилися у величезній залі. Стеля губилася в темряві, а посередині стояв камінь, чорний і гладкий, ніби витесаний самими богами. На ньому сяяли ті ж руни, що вели їх сюди.

Скрімре загарчав, білий вовк завив, і в тій миті воїни відчули, як земля під ногами здригнулася. Повітря стало важким, мов перед бурею.

Ейрік ступив уперед. Його рука сама простяглася до каменя.

— Зачекай! — крикнула Інгвільд, але голос її потонув у шумі, що піднявся навколо.

Доторкнувшись до поверхні, він відчув, як його тіло обпікає жар. Камінь світлішав під його пальцями, і раптом світ зник…

…Темрява. Ні землі, ні неба — тільки нескінченний морок. А десь у глибині — глухий рев. Він лунав, наче крик самої землі. З пітьми виринула тінь — величезна, з очима, що палали кривавим світлом. Кожен подих її був, як буря, що зриває дерева. Це був він — Фенрір.

Ейрік упав на коліна.

— Ти… — прошепотів він.

— Ти — мій, — пролунало навколо. Голос був одночасно як грім і шепіт. — У твоїй крові тече іскра моєї сили. Ти народжений у ніч, коли ланцюг ослаб, і люди сховали твоє ім’я.

— Чому я? — спитав він, і голос тремтів.

— Бо я — в кайданах, — промовив Фенрір. Його тіло здригнулося, і з темряви з’явився ланцюг, наче товстий, як скеля, що обвивав його шию і лапи. — Моїм ворогам вдалося скувати мене, але частка мого вогню вирвалась у світ. Вона обрала тебе. Через тебе я зможу знову струснути світи.

Ейрік затулив вуха, та голос лунав всередині нього.

— Ні! Я не твоя зброя!

Очі вовка спалахнули.

— Ти не маєш вибору. Якщо відмовишся — я сам прокинусь у тобі. І тоді не залишиться ні твоєї дівчини, ні твоїх друзів. Лише руїни.

Перед його очима постали видіння: гори, що валяться, ріки крові, люди, що тікають у страху. І серед них — Інгвільд, її руки простягнуті до нього, але її обличчя розчиняється у вогні.

— Досить! — крикнув Ейрік.

Він відчув, як серце готове розірватися. І в ту ж мить — дотик. Тепла рука на його плечі. Голос Інгвільд:

— Я тут. Ти не один.

Його погляд повернувся. Темрява коливалась, і крізь неї він побачив її очі.

Фенрір загарчав.

— Вона не врятує тебе! Вона лише слабкість.

— Вона — моя сила, — відповів Ейрік. Його голос став твердим. — Я не дам тобі керувати мною.

Ланцюги навколо вовка задзвеніли, натяглися. Тінь завила від люті, але не зламала їх.

— Ти ще впадеш, — прошипів Фенрір. — Твій час прийде.

І світ розтанув.

Ейрік упав на коліна біля чорного каменя. Його тіло здригалося, на долоні знову палали знаки — відбиток лапи, тепер яскравіший. Інгвільд тримала його, не відпускаючи. Торвальд і Кетіль дивилися з осторогою, воїни — з острахом. Білий вовк завив, і відлуння рознеслося глибинами печери.