42

Повітря у хаті старости було густим від запаху диму й печеного м’яса, яке готували для подорожніх. Люди Торвальда йшли по колу, зважуючи речі, перевіряючи зброю. Скрімре тихо сидів біля дверей, його шерсть ще пахла снігом і холодом. Білий вовк стояв на порозі, величний і мовчазний, очі світлилися в темряві. Кетіль перевіряв мапи, простягаючи пальцем схили, крізь які їм доведеться пробиратися, і час від часу озираючись на Торвальда.

— Дорога буде важкою, — сказав Кетіль. — Скелі, обриви, пастки, які підступні навіть для досвідченого воїна. Тримайтеся один одного. Якщо хтось відстане — допомоги може не бути.

Воїни обмінялися поглядами. Дехто сумнівався, чи зможуть подолати гірські стежки. Торвальд мовчав, спостерігаючи за донькою та Ейріком. Він бачив, як її очі пильнували за ним, як вона підтримувала його у хвилини слабкості. Зв’язок між ними став очевидним, і батько зрозумів, що тепер ніякі заклики не розділять їх.

Вечір спливав швидко. Скрімре обнюхував кутки кімнати, тихо гарчав, коли хтось занадто різко рухався. Білий вовк лишався на порозі, але його присутність відчувалася всюди. Ейрік сидів на підлозі, очі блищали від думок про знак Фенріра. Він торкався знаків, що лишився після видіннь, і відчував, як в його жилах пульсує сила, що потребує контролю.

Ніч принесла неспокій. Всі намагалися спати, але сни відволікали. Ейрік бачив величезного вовка у темряві, ревіння та спалахи світла, що сходили з неба, змішувалися з криками битви. Його серце калатало, а поруч Інгвільд тримала його руку.

— Ти не один, — прошепотіла вона, коли він відкрив очі. — Я з тобою.

Вона не відійшла ні на крок, і це дало йому силу. Він схилився ближче.

— Я боюся того, що всередині, — промовив Ейрік, — але я хочу йти далі, разом з тобою.

* * *

Вони рушили із селища раннім ранком. Холодний туман сповивав долину, під ногами тріщав промерзлий ґрунт. Вершини гір виглядали загрозливо, їхні снігові шапки мерехтіли у блідо-сірому світлі. Торвальд йшов за донькою. Його очі постійно ковзали вперед, де крокувала Інгвільд та Ейріком. Кожен із воїнів був напружений, відчуваючи невидиму присутність небезпеки.

Кетіль ішов попереду, вибираючи вузькі місця для стежки і показуючи, де ставати обережніше. Він часто озирався, щоб переконатися, що всі йдуть разом. Білий вовк ішов збоку, ступаючи тихо, але впевнено. Його очі спостерігали за кожним рухом стежки, і хоча він мовчав, його присутність вселяла відчуття безпеки.

Дорога вгору стала крутішою. Каміння під ногами стало слизьким, а вітер ніс з собою крижану пилюку, що різала обличчя. Скрімре йшов поруч із Інгвільд, час від часу гарчав, насторожено прислухаючись до звуків. Дівчина тримала руки на руків’ї ножа, серце калатало, але вона не відводила погляду від Ейріка. Він ішов поруч, відчуваючи, як у жилах пульсує сила Фенріра. Кожен рух нагадував йому, що він не просто йде стежкою, а крокує шляхом, який може змінити його назавжди.

Наступні години були сповнені обережності. Стежка петляла між обривами, кожен крок міг стати останнім. Кетіль показував, де ступати, де триматися за камінь, а Торвальд йшов позаду, контролюючи, щоб ніхто не відстав. Скрімре притискався до Інгвільд, і вона відчувала його тепло і страх водночас. Ейрік ішов поруч, напружено вдихаючи холодне повітря, відчуваючи, як сила всередині зростає.

Вночі вони розклали табір під невеликим виступом скелі. Полум’я вогнища освітлювало змучені обличчя. Торвальд обійшов воїнів, перевіряючи спорядження, а Кетіль уважно вивчав карту і схили гір, показуючи, куди рухатися наступного ранку. Білий вовк ліг неподалік.

Ейрік довго не міг заснути. Його сни були насичені образами Фенріра — величезного вовка, що ревів, змішуючи полум’я, темряву і крики битви. Він прокинувся, серце калатало…

* * *

На четвертий день шлях у гори став ще небезпечнішим. Каміння було слизьким, сніг промерзлим, вітер кидав крижані крупинки в обличчя. Люди йшли пліч-о-пліч, обережно крокуючи, а Кетіль постійно перевіряв стежку. Білий вовк йшов збоку, ступаючи тихо, але впевнено. Кожен рух був важливий — навіть незначна помилка могла призвести до катастрофи.

Раптово вони натрапили на пастку природи — обвал каменю з обриву. Один із воїнів не встиг ухилитися і впав. Торвальд рвонувся на допомогу, але Ейрік відчув, як сила всередині нього виривається назовні. Його руки зникли у сяйві і підняли людину назад на стежку, а каміння зупинилося на краю обриву, немов невидима сила стримала його.

— Це… це я зробив? — прошепотів Ейрік, здивовано відчуваючи силу, яка прокинулася всередині.

Інгвільд притиснула його руку:

— Так, але ти контролюєш її. І ми будемо з тобою.

Далі дорога вела до печер, де старі руни могли відповісти на питання про силу юнака. Староста селища попереджав, що не кожен повертається. Торвальд і воїни були готові, бо знали, що від цього шляху залежить не лише життя Ейріка, а й доля всіх, хто йшов з ним.

Перед входом у печери вони зупинилися. Білий вовк стояв неподалік, дивлячись на темряву, яка ховалася всередині. Скрімре притиснувся до Інгвільд, відчуваючи запах каменю і вологи.

— Вперед, — промовив Торвальд, тримаючи в руках сокиру. — Це наш шлях. І ми йдемо разом.