41

Сніг не переставав. Дрібні крижані крупинки падали з неба, лягали на плечі, вкривали землю шаром, що хрустів під ногами. Повітря було важким, і кожен вдих різав груди. Люди Торвальда мовчали, тримаючись один біля одного. Кожен знав, що дорога в гори не прощає слабкості. Попереду крокував Кетіль. Його постать здавалася кам’яною, рухи впевненими. Він ішов так, ніби знав кожен камінь під ногами, і лише зрідка озиралася на білий слід вовка, що тримався збоку, ніколи не відходячи далеко.

Торвальд ішов поряд із Сігне, його очі раз по раз ковзали вперед, де крокувала Інгвільд поруч із Ейріком. Дівчина була виснажена та трималася. Вона не показувала страху, хоч ноги її тремтіли від утоми. Скрімре біг біля неї, принюхувався до повітря, насторожено зупинявся, коли вітер приносив незнайомий запах.

Відстань між ними йшла невидимою межею. Торвальд бачив, як донька тримається поруч із юнаком, у якому прокинулася темна сила, але не міг завадити. Бо розумів: тепер вони зв’язані. І щоб зрозуміти, що чекає попереду, мусив рухатися разом із ними.

— Дорога буде важка, — кинув Кетіль, не обертаючись. — Стежка вузька, місцями обриви. Тримайтеся ближче одне до одного. Якщо хтось упаде — врятувати буде важко.

Їхні кроки довго відлунювали серед скель. Хмари низько висіли над хребтом. Білий вовк ішов уперед, його шерсть зливалася зі снігом, лишаючи чіткий слід.

* * *

До вечора вітер посилився. Сніг бив у лице, сліпив очі. Люди вкутувалися в плащі, прикривали обличчя, але холод проникав під шкіру. Коли Кетіль нарешті підняв руку й зупинив загін, усі відчули полегшення.

— Тут зупинимось, — сказав він. — Є невелике заглиблення під скелею. Розведемо вогонь, відпочинемо. Завтра чекає найважче.

Воїни швидко взялися до справи. Сухі гілки знайшлися під навислим каменем. Незабаром полум’я заграло, його світло освітив обличчя, зробивши їх напруженими. Скрімре ліг ближче до тепла, білий вовк тримався на відстані, але не йшов. Він сидів у темряві, його очі світилися жовтим вогнем.

Тишу порушив Торвальд.

— Ти бачив, що відбувалося з тобою в бою, Ейріку? — його голос був рівний, але в ньому звучала важкість.

Юнак сидів навпроти, полум’я відбивалося в його очах. Він мовчав довго, потім знизив голову.

— Я не керував цим, — нарешті сказав він. — Це просто вийшло з мене. Наче щось прокинулося.

— Щось, що може вбити не лише ворогів, — додав один із воїнів, нахмурившись. — Ми бачили, як земля тремтіла від твоєї сили.

Сігне глянула на нього гостро.

— Але він врятував нас усіх, — сказала вона. — Всі це бачили.

Торвальд повільно вдихнув. Його погляд зупинився на доньці. Інгвільд мовчала, тримала руки на колінах, але її очі не відводилися від Ейріка. Вона вже зробила свій вибір — і це було видно.

Кетіль розворушив вогонь, кинув ще гілку.

— Я чув легенди, — почав він. — Про тих, у кому спить сила. Кажуть, їхня кров пов’язана з давніми звірами, що колись ходили цими землями. Один із них — вовк, ім’я якого краще не називати голосно серед ночі. Кажуть, його діти часом народжуються серед людей. Вони несуть або велич, або смерть.

Вогонь потріскував. Усі слухали мовчки.

— І що це означає для нас? — запитав один з воїнів.

— Що ми йдемо шляхом, де не кожен повернеться, — відповів Кетіль. — Бо ті, хто несе в собі таку силу, притягують випробування. І не лише для себе.

* * *

Вночі сніг стих. Лише вітер свистів в ущелинах. Інгвільд довго не могла заснути. Вона сиділа, притулившись до Скрімре, і дивилася, як полум’я згасає. Білий вовк все ще сидів на віддалі, мовчазний.

— Ти не спиш? — почула вона голос.

Ейрік підійшов ближче, сів поруч. Його очі були темні, але не від страху, а від напруги.

— Я боюсь, — тихо промовив він. — Боюсь не ворогів, а себе.

Вона простягла руку, торкнулася його долоні.

— Я бачила, ким ти був, — відповіла вона. — Ти не був чудовиськом.

Він на мить заплющив очі, вловлюючи її тепло. Потім нахилився ближче, його голос став майже шепотом.

— Якщо я зламаюся… тримай мене. Не дай мені загубитися. Бо тільки ти тримаєш мене тут.

Її серце калатало, але вона не відвела погляду.

— Я не відпущу тебе, — сказала вона. — Ніколи.

Він вдихнув глибше, наче це були слова, яких він чекав усе життя. І, дивлячись їй у вічі, промовив:

— Я люблю тебе, Інгвільд.

Вона не відповіла словами. Лише поклала його руку собі на груди, там, де билося серце.

* * *

Наступного дня дорога стала ще небезпечнішою. Вони підіймалися вузькими стежками, де обриви ховалися під снігом. Вітер збивав із ніг, сипав кригою. Кетіль ішов уперед, часом показував рукою, де ступати. Білий вовк йшов паралельно, його тінь майже зникала в хуртовині.