40

Сніг не припинявся вже кілька днів. Важкі пластівці снігу падали з неба, і від цього шлях ставав майже невидимим. Кетіль ішов попереду, в його руках світився смолоскип, захищений від вітру високим рогом. Його кроки були повільними, але впевненими. Він добре знав ці місця, і хоч дорога була важкою, жодного разу не збився зі стежки.

Позаду нього рухалися інші. Торвальд ішов мовчки, тримаючи руку на руків’ї сокири. Його плечі вкривали снігові кристали, борода примерзла до хутра плаща. Сігне, кутаючись у теплий кожух, ішла поруч із ним. Вона не скаржилася, але час від часу глибоко вдихала, немов силкуючись приборкати втому.

Інгвільд трималася ближче до Ейріка. Її пес Скрімре то біг попереду, то повертався, принюхувався до слідів і гарчав на темні кущі, що виглядали з-під снігу. Білий вовк ішов трохи осторонь, ніби сам по собі, але всі знали, що у разі небезпеки він повідомить. Його кроки були безшумні, а очі світилися так, що навіть у нічній темряві було видно.

Дорога вела їх через ущелини, вкриті льодом. Скелі піднімалися з обох боків, і будь-яке відлуння від крику могло зірвати каміння. Тому вони йшли мовчки, лише вітер свистів в ущелині. Кетіль часом піднімав руку, щоб усі зупинилися, і слухав. У таких хвилинах кожен відчував, як холод пробирається в кістки.

Коли вони зупинялися на ночівлю, Кетіль розпалив невелике вогнище, яке ховав за камінням від чужих очей. Торвальд перевіряв зброю, нагострював лезо, його руки працювали методично. Сігне сиділа поруч і дивилася на полум’я, наче на щось, що давало їй силу.

Інгвільд клала голову на коліна, гладячи Скрімра, що сопів від утоми. Білий вовк не лягав біля вогню. Він стояв на сторожі, дивився в темряву, і це дивне відчуття, що він щось бачить, завжди тримало їх насторожі.

Ейрік сидів окремо. Його обличчя було освітлене лише відблисками, і в тіні очі здавалися світлішими. Він не говорив зайвого. Іноді Інгвільд підходила й тихо торкалася його руки. Тоді його плечі трохи розслаблялися.

Однієї ночі, коли всі заснули, Торвальд довго не міг стулити очей. Він сидів, спершись на сокиру, і вдивлявся у вогонь. Сігне прокинулася й побачила його.

— Ти боїшся за неї, — сказала вона тихо.

— Я боюся втратити доньку, — відповів він. — Вона вже не та, що була. І я бачу, як він впливає на неї.

Сігне глибоко вдихнула.
— Вона зробила свій вибір. І тепер ми можемо тільки йти за нею.

Торвальд подивився на неї.
— Ти думаєш, він витримає цю силу?

Вона опустила очі.
— Якщо ні — то лише вона зможе його втримати.

У деяких селищах, через які вони проходили, люди дивилися на них з острахом. Діти ховалися за матерями, старі кланялися біля порогів, коли бачили білого вовка. Кетіль домовлявся, і в темних хатинах при світлі вогню вони чули легенди.

Один старець із хрипким голосом розповів:
— Є ті, у кому спить сила Фенріра. Вона несе або загибель, або захист. Колись один з наших прийняв її — і спалив селище, коли не зміг втримати гнів. Але був і інший, що стримав силу й вів людей у бою, коли ворог з півдня прийшов.

Інгвільд слухала ці слова й притискала долоню до руки Ейріка. Вона знала, що саме про нього зараз ідеться.

В іншому селищі жінка з глибокими зморшками сказала:
— Той, хто несе силу вовка, не може йти сам. Йому потрібен той, хто зв’яже його з землею, з людьми. Без цього він стане тінню.

Сігне кинула короткий погляд на Інгвільд. Вона бачила, що роль її подруги вже визначена.

Якось в одному із селищ, в хатині, в якій вони зупинилися, Ейріка побачив сон. Він бачив тінь Фенріра, бачив палаючу землю, чув голос, що кликав його ім’ям. Часом він прокидався серед ночі, вкритий потом, і вогонь здавався йому чужим.

— Він кличе мене, — шепотів він Інгвільд.

— І що ти відповідаєш? — запитувала вона.

— Що я ще не готовий.

Вона брала його руку в свої долоні.
— Ти не сам.

Тоді він засинав знову, і його обличчя ставало спокійнішим.

* * *

Коли минуло десять днів, вони дісталися долини, де каміння стояло колом. Руїни стародавнього святилища здіймалися перед ними. На каменях були вирізьблені руни, що ще зберегли свою силу.

— Це місце називали Святилищем Вовка, — промовив Кетіль. — Тут наші предки зверталися до тих, хто міг носити силу.

Ейрік відчував, як у грудях наростає тягар. Білий вовк ступив уперед, завив і став у центрі кола. Ейрік рушив слідом.

Коли його руки торкнулися каменів, руни засвітилися. Голос, що лунав у його снах, тепер пролунав вголос.

— Той, хто носить мою силу, мусить обрати. Чи стане він щитом для людей, чи стане їхньою загибеллю. Шлях відкривається тільки тому, хто не боїться власної сутності.

Світло погасло. Ейрік упав на коліна. На його іншій долоні залишився ще один знак лапи, темний і палаючий.

Інгвільд кинулася до нього.
— Ти бачив його знову?

— Так, — прошепотів він. — Фенрір дав мені ще одне клеймо.

Торвальд стояв мовчки. Його очі блищали від тривоги.

Кетіль підняв смолоскип.
— Дорога веде далі на північ. Там ти дізнаєшся, ким є.