39

Вартові зустріли їх на підході. Двоє чоловіків у важких кожухах і з сокирами в руках зупинили загін, піднявши руки. Їхні обличчя були суворими, але не вороже налаштованими. Білий вовк тихо загарчав, і це викликало у вартових помітну тривогу.

— Хто ви і чого шукаєте? — гукнув старший.

Торвальд виступив уперед. Його голос був твердий:

— Ми шукаємо правду. А ще — притулку на ніч.

Вартові переглянулися, один з них кивнув, але погляд не зводив із вовка.

— Тутешні не люблять незваних гостей, — сказав він. — Та якщо ви зі світом прийшли, селище дасть вам хліб і дах. Хай вирішує староста.

Вони увійшли в селище. Люди виходили з хат, дивилися на прибулих, а особливо — на білого вовка, що ступав упевнено, наче був господарем цих гір. Жінки ховали дітей за спини, старі схиляли голови. Шепіт пішов вулицями, і вже за кілька хвилин усі знали, що чужинці з вовком прийшли до їхнього краю.

Староста зустрів їх у великій залі, складеній із каменю. Усередині горіло вогнище, світло факелів тремтіло на стінах. Це був літній чоловік з густою сивою бородою, його плечі вкривала вовняна накидка, а очі були холодні й уважні.

— Ви привели з собою звіра, — сказав він, поглянувши на білого вовка. — А де звір, там і знак. Що ви шукаєте серед нас?

Ейрік ступив уперед. Його рука злегка тремтіла, але він розкрив долоню. На шкірі світився темний відбиток лапи, що залишився після видіння. У залі здійнявся гул. Люди перешіптувалися, деякі навіть відсахнулися.

— Я хочу знати, що це, — сказав він тихо. — І чому я бачив Фенріра.

Староста довго мовчав, вдивляючись у хлопця. Потім повільно кивнув:

— Тебе привели не випадково. Сядьте. Є слова, які треба почути всім вам.

Вони розташувалися навколо вогнища. Білий вовк ліг трохи осторонь, його очі світилися в темряві. Скрімре вмостився поруч з Інгвільд, але не зводив погляду з незнайомців.

Староста почав говорити повільно, наче пригадуючи давнє.

— У цих горах ходять легенди про тих, кого торкається сила вовка. Фенрір — не лише кінець світу, він також початок. У його тіні народжуються ті, хто не має місця серед людей, бо в їхніх жилах тече і кров, і щось більше.

Він перевів погляд на Ейріка:

— У тебе відкрилося те, що приховували. Твоє народження, мабуть, було відзначене знаком. Люди, що тебе виростили, не сказали правди. Та знак лапи — це клеймо, і воно веде до того, що приховане глибоко в горах.

Торвальд нахмурився.

— Ми не прийшли слухати байки. Якщо ти знаєш більше — говори.

Староста насупився, але продовжив:

— Є місце, яке звуть Долиною Руїн. Колись там стояв храм, присвячений вовкові. Ті, хто наважувався торкнутися його каменів, або втрачали розум, або знаходили силу. Жоден не повертався звичайним. Якщо ти шукаєш відповідь, хлопче, її треба шукати там.

Інгвільд нахилилася ближче.

— А якщо ця сила знищить його?

— Тоді він був для цього народжений, — відповів староста. — Але поруч із ним мусить іти та, хто не дасть упасти в безодню. Бо Фенрір завжди забирає тих, хто йде сам.

Сігне здригнулася від цих слів, але мовчала. Торвальд дивився на доньку, а в його очах горіла рішучість.

— Ми підемо в цю долину, — сказав він. — Але ти проведеш нас дорогою.

Староста похитав головою.

— Я не можу. Це шлях тих, хто носить знак. Я дам вам провідника, він знає стежки. Але далі ви будете самі.

У залу увійшов чоловік у темному кожусі. Його волосся було чорне, обличчя суворе, очі гострі.

— Це Кетіль, мисливець, — сказав староста. — Він покаже вам дорогу до долини. Але чи йти далі — ваш вибір.

* * *

Ніч у селищі була важкою. Люди ставилися до прибулих насторожено, проте дали їм притулок у порожній хаті. Ейрік довго не міг заснути. Його долоня пекла. Коли він заплющував очі, йому знову чулося виття, і в темряві спалахували руни.

Інгвільд сиділа поруч, дивилася на нього.

— Я не дозволю, щоб ти залишився сам, — сказала вона тихо. — Що б там не чекало, я піду з тобою.

Ейрік зустрів її погляд. У ньому було те, чого він не мав раніше — віра, що його сила може бути не лише прокляттям.

На світанку вони вирушили. Кетіль ішов попереду, білий вовк тримався поруч. Люди селища проводжали їх поглядами, ніхто не говорив, але в їхніх очах було щось більше, ніж страх. Це була пам’ять про давні часи, коли вже приходили ті, хто ніс знак Фенріра.

Сніг знову ліг товстим шаром, стежки губилися серед каміння. Вітер ніс із собою завивання, яке часом здавалося голосом самого вовка.