38

Сніг, що вкривав долину, став важким і мокрим. Коли останній ворог впав і ліс знову завмер у товстому кожусі тиші, усе дихало кров’ю і холодом. Воїни стояли колами, руки дрижали, дихання було немов зламане.

Інгвільд доторкнулася до обличчя Ейріка, відчула, як його шкіра волога від поту, як під пальцями пульсує суджене клеймо. Він лежав на снігу, дихав уривчасто, очі закриті. Її пальці тремтіли, але вона не відводила рук. Скрімре втиснувся носом у її коліна, лизнув її руку і ліг поруч. Білий вовк також лежав поруч й дивився в глибину лісу, в напрямку, звідки прийшли чужинці. Він був спокійним, але напруженим.

Торвальд піднявся, обвів поглядом поле бою. Його очі були темними, брови насупленими. Він витер рукою сніг, що липнув до чоботів, глибоко вдихнув і повернувся до людей.

Воїни навколо нього не розходилися. Хто міг, став знімати лати, хто міг — помогав ближньому. Один підтримував, поки інший крився від болю. Один із молодших воїнів перебував у стані шоку: очі його були широко розкриті, а рука міцно тримала списа. Він стояв, мовчав і дивився на Ейріка.

— Він врятував нас, — пробурмотів один з людей, проштовхнувши слова крізь зуби. — Якби не цей юнак…

Торвальд слухав. У серці його точила суміш полегшення і тривоги. Він бачив, що люди не будуть поспішати з рішенням. Він бачив, як страх і вдячність живуть поруч. Він знав, що завтра ця вдячність може перерости в підозру. Він знав, що знак на руці хлопця — це не просто слід; це виклик усьому, що вони вважали звичним.

Інгвільд підняла голову, коли до неї підійшла Сігне. Коли подруга обійняла її, тіло Інгвільд відгукнулося слабким хвилюванням. Вона відійшла на крок і подивилася на батька. Торвальд стояв, притиснувши долоню до сокири в снігу. Його обличчя було жорстке, але в його очах щось здригнулося: не страх, не гнів, а щось, що мовчало про втрату й заступництво.

— Розпалимо вогнище, — сказав він суворо. — Перевіримо поранених. І знайдемо місце для загиблих.

Ніч ішла повільно. Люди готували прості перев’язки, гріли воду у котлі. Хтось нарубав дров, хтось підв’язував рани. Білий вовк і Скрімре лежали спокійно, час від часу піднімали голови, прислухаючись. Поверхня снігу поруч була розірвана людськими слідами й кров’ю, але в цій жахливій картині вже народжувалася інша — простіші дрібниці: хтось сміявся, хтось плакав, хтось молився.

Ейрік відкрив очі, але його погляд спочатку не міг фокусуватися. Він відчував тиск у грудях. Коли очі нарешті знайшли образи, то перше, що він побачив, — Інгвільд. Її руки були чисті від крові, її обличчя — повне рішучості. Вона схилилась, подивитися йому в очі.

— Ти в порядку? — промовила вона тихо.

— Я… — голос його був осиплий. — Це було...

Вона посміхнулася, швидко, але щиро. Вона усвідомлювала, що вона не просто любить його, а що він дав їй силу вірити, коли сумніви тиснули її з усіх боків.

Торвальд тим часом зібрав частину людей. Він підходив до кожного, питав про стан, наказував, складав план. Він не дав людям розбігтися, бо знав: у горах можна померти не лише від меча. Коли до нього підійшла Сігне, він відвів її осторонь. Їхні голоси ледь доносилися крізь шелест.

— Вона жива, ця сила… — прошепотіла дівчина. — Я бачила її. Я бачила її у сні поряд з твоєю дочкою, ярле…

— Я бачив, — відповів Торвальд. — Він врятував нас... Це факт. Але… — він зупинився. — Це ще не означає, що я віддам йому свою дочку…

Сігне притиснула руку до серця.
— Донька твоя все знає. Вона поруч... Але не йди проти… На все свій час.

Він мовчки кивнув. Він не вмів довго аргументувати серцем, але інколи досить було одного погляду, і він розумів, що має не лише волю ярла, а й батька.

Ніч минала. Коли перші промені сонця лягли на долину, Торвальд зібрав усіх навколо. Люди вишикувалися. Він дивився на них і мовив словами, що звучали чітко й стисло.

— Ми рушаємо. Тримайте порядок. Ми підемо у ту сторону, звідки прийшли вони… Ніхто не залишається позаду. Ті, що поранені, але можуть триматися на ногах без сторонньої допомоги, йдуть зі мною.

Воїни кинули погляд на Ейріка. Багато хто досі не забув того, що бачив учора: як він змінився під час бою, як сила вирвалася з його тіла. Вони шукали в його очах щось знайоме, щось, що їх би заспокоїло. І знайшли — погляд, що виявляв втому, але й широку лінію рішучості.

Коли вони рушили униз, білий вовк йшов попереду як провідник. Він не вів їх просто через стежки; він вів їх через місця, де земля пам’ятала старі шляхи, де коріння добряче трималося, і де камінь ховався в снігу. Його лапи натикалися на скелі, він нюхав, зупинявся, слухав. Люди йшли мовчки, по черзі наповнюючи повітря тихими розмовами.

Наближення до перших людських поселень було напруженим. Ліс розступився, і на обрії стало видно дахи невеликого селища. Дим піднімався вгору, і це означало: там люди ще були живі. Але Торвальд не забував, що чужинці могли переховуватися серед хат.

— Тримайте шеренги щільно, — наказав він. — Ми йдемо спокійно. Нема потреби кидатися вперед.

Інші голоси підтримали його.