37

Ранок зустрів загін тишею. Гори лишилися позаду, мовчазні й суворі. Попереду розкривалася долина, засипана снігом. Уздовж схилів лежали ліси, темні й непрохідні. Білий вовк ішов попереду, його шерсть світилася у променях сонця. Скрімре біг поруч із Інгвільд, залишаючи сліди у снігу.

Торвальд зупинився на виступі, вдивляючись униз. Його воїни оточили його, прикриваючи очі долонями від світла. Там, унизу, між деревами, виднівся дим.

— Люди, — сказав ярл. — Вогнища чужинців.

Сігне підійшла ближче.
— Вони шукають його, — вона кивнула на Ейріка.

Один із воїнів важко зітхнув.
— Якщо вони тут, значить, дороги назад уже немає.

Торвальд мовчав. Він поглянув на доньку. Інгвільд стояла поруч, її очі світилися тривогою й рішучістю. Поруч із нею — Ейрік. Його руки були міцно стиснуті в кулаки.

— Ми йдемо далі, — сказав Торвальд. — Якщо вони чекають — зустрінемо їх лицем до лиця.

Воїни кивнули. Їхні руки стиснули руків’я мечів і топорів. Загін рушив униз, між камінням і деревами.

У лісі було затишшя. Гілля було важке від снігу. Кожен крок лунав глухо, але відлуння віддавалося далеко. Білий вовк ішов попереду, зупинявся, принюхувався, і знову йшов далі.

Раптом Скрімре загарчав. Його шерсть стала дибки. Білий вовк теж завмер, підняв голову.

— Вони поруч, — прошепотів Ейрік.

З глибини лісу з’явилися постаті. Чужинці виходили мовчки, крок за кроком. Їх було багато, більше, ніж воїнів Торвальда. Обличчя вкривали шоломи, у руках — сокири, списи. Вони зімкнули кільце, відрізавши шлях назад.

Один із них ступив уперед.
— Віддайте його, — його голос був низький і глухий. — І ви підете живими!

Торвальд виступив уперед. Його сокира блиснула у світлі.
— Це мої люди. І я не віддам жодного з тих, хто йде зі мною.

Чужинець посміхнувся під шоломом.
— Тоді ви всі загинете.

Тиша закінчилася. В одну мить загриміли мечі, сокири, списи зійшлися, крики розірвали повітря. Сніг під ногами став червоним.

Інгвільд тримала ніж, її серце билося швидко. Скрімре кинувся на чужинця, повалив його в сніг. Сігне стояла поруч, захищаючи спину подруги списом.

Ейрік бився мовчки. Його рухи були точні й жорсткі. Кожен удар відкидав ворога. Його рука світилася. І чим далі тривав бій, тим сильніше горів знак.

Торвальд бився, як воїн, але навіть він бачив: ворогів надто багато. І саме тоді сталося щось інше.

Ейрік відчув, як щось розриває його зсередини. Він упав на коліно, але не від слабкості — від сили, що виривалася. Білий вовк завив. І світ навколо змінився.

Земля під ногами здригнулася. Повітря наповнив запах диму. Очі Ейріка засвітилися. Його тіло рухалося швидше, ніж будь-коли. Кожен ворог, що ставав перед ним, падав. Його удари були надлюдськими.

Воїни Торвальда відступили назад, дивлячись на нього. Навіть вороги зупинилися на мить. У їхніх очах був страх.

Але сила не зупинялася. Вона вимагала ще. Руки Ейріка горіли, його крик рознісся над долиною. Він готовий був знищити всіх.

— Ейріку! — голос Інгвільд пробився крізь шум.

Вона кинулася до нього, схопила за плечі. Її руки тремтіли, але вона не відступила.

— Це я! Подивись на мене!

Його очі зустріли її погляд. У них горів вогонь, але він почав гаснути. Її руки стискали його, її голос тримав його.

— Ти не один. Ти не звір. Ти — мій.

Його тіло здригнулося. Сила відступила. Він упав на сніг, важко дихаючи. Білий вовк підійшов ближче, лизнув його руку. Знак на долоні згас.

Чужинці відступали. Їхні ряди ламалися. Воїни Торвальда пішли вперед і добили тих, хто лишився. Ліс знову став тихим.

Торвальд стояв мовчки. Його сокира була у крові, обличчя чорне від диму й поту. Він дивився на Ейріка, що лежав у снігу поруч із Інгвільд.

— Він міг би знищити всіх, — сказав він.

— Але він зупинився, — додала Сігне.

Торвальд встромив сокиру в сніг. Його голос лунав глухо.
— Без нього ми б загинули. Це правда.

Воїни мовчали. Кожен з них бачив те саме: юнак, у якому жила сила вовка. Сила, якої вони боялися, але яка врятувала їх.

Інгвільд сиділа поруч, тримаючи його голову на колінах. Її очі світилися теплом. Білий вовк лежав поряд, його погляд був спрямований углиб лісу.