36

У печері ніхто не рухався. Його плечі вкривала шкура ведмедя, обличчя було суворе, борода засніжена. Але очі… вони горіли полум’ям, яке Інгвільд пам’ятала ще з дитинства.

Позаду нього стояли воїни, їхні постаті були мовчазними тінями. А трохи ліворуч - Сігне. Вона стояла, притиснувши руки до грудей. Її очі засвітилися сльозами й полегшенням.

— Інгвільд… — прошепотіла вона.

Інгвільд зробила ще крок уперед. Голос подруги був як ковток повітря після довгої темряви.

— Сігне… — її голос зірвався.

Але перш ніж вона встигла ще щось сказати, Торвальд ступив уперед. Його крок відбився від стін, наче удар молота.

— Доню… — його голос був глибоким, але в ньому звучала тріщина, яку він не міг приховати.

Інгвільд відчула, як серце стискається. Вона бачила його силу, його гнів, його страх. І все ж зробила ще один крок.

— Батьку. Я жива.

Торвальд дивився на неї довго. Його очі ковзнули по її обличчю, по постаті, зупинилися на ножі, що висів у неї при боці. І тоді він перевів погляд на того, хто стояв поруч.

Ейрік не відступив. Його постать була рівна, рука лежала на руків’ї меча, а очі спокійно дивилися на Торвальда. На його долоні, яку він тримав трохи піднятою, ще світився знак вовка.

У печері стало холодніше. Воїни за спиною Торвальда перезирнулися, їхні пальці торкнулися зброї. Білий вовк піднявся, його шерсть світилася в напівтемряві, а поруч Скрімре загарчав низько, попереджувально.

Торвальд підняв руку, і воїни зупинилися. Він зробив ще крок, ставши ближче до Ейріка.

— Вовк… — Торвальд стиснув зуби. — Я бачу знак на твоїй руці. Ти пов’язаний із темрявою.

— Я не обирав цього, — відповів Ейрік. — Але я не тікаю. Я хочу знати, чому саме я.

Торвальд зробив ще крок. Його обличчя було жорстким, очі палали.

— Чому моя донька поруч із тобою?

Інгвільд нарешті заговорила. Вона вийшла вперед, ставши між ними.
— Бо я сама так вирішила.

Торвальд глянув на неї. Його погляд був важкий, але він не підняв руки.
— Ти не розумієш, що він таке.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — відповіла вона. — Я бачила, як він боровся з тим, що в ньому. Я бачила, як він врятував мене. Якби не він — мене б тут не було.

Її голос лунав твердо. Сігне дивилася на неї, затамувавши подих, а воїни переглядалися, мовчки чекаючи, що скаже їхній ярл.

Торвальд повільно підняв руку й торкнувся бороди. Його очі ковзнули по Інгвільд, по Ейріку, по вовку. Нарешті він заговорив тихо:

— Я чув легенди про таких, як ти, хлопче. Кажуть, у них у жилах — кров звіра. Вони або знищують усе навколо, або стають тінню, що служить чужій волі.

Ейрік не відвів погляду.
— Я не хочу бути ані тим, ані іншим.

— І ти думаєш, що можеш обрати? — Торвальд стиснув кулаки. — У горах ніхто не обирає. Тут виживає сильніший.

Інгвільд знову підняла голос.
— Тоді дозволь нам довести, що ми сильні разом.

Її слова зависли у повітрі.

Сігне нарешті ступила вперед. Її голос був тихий, але чіткий:
— Ярле… вона жива. І вона сама стоїть тут. Може, час послухати її, а не лише себе.

Воїни заворушилися. Для них ці слова звучали сміливо, бо Сігне була лише супутницею, не воїном. Але Торвальд не обірвав її. Він подивився на доньку ще раз.

У його грудях боролися два почуття: батьківський страх і гнів ярла. Він відчував небезпеку, що йшла від хлопця з вовчим знаком, але бачив і те, як багато той значить для його доньки.

Нарешті він опустив погляд і тяжко видихнув.
— Ми поговоримо. Але не тут.

Він відступив, дозволяючи їм лишитися разом. Його воїни розслабили руки, прибрали зброю. Сігне підійшла до Інгвільд і тихо обійняла її.

— Я думала, більше не побачу тебе, — прошепотіла вона.

— Я теж… — відповіла Інгвільд. І лише тепер, коли тепло подруги торкнулося її, вона відчула, як сильно скучила.

Білий вовк сів біля входу, його очі світилися. Скрімре ліг поруч, але ще тихо гарчав. У повітрі зависла напруга, та вона вже не була смертельною.

Торвальд стояв трохи осторонь, дивлячись на них. Його очі лишалися жорсткими, але всередині він уже зробив перший крок до того, щоб прийняти правду: його донька більше не дитина.

* * *

Тієї ночі вони залишилися в печері разом. Вогонь горів яскравіше, ніж раніше, розганяючи холод. Воїни сиділи по колу, обговорювали дорогу назад, але трималися насторожено. Кожен час від часу кидав погляди на Ейріка, на його руку зі знаком.

Ейрік сидів мовчки, дивився у вогонь. Він відчував, як слова Фенріра ще живуть у ньому. Його вибір тільки починався.

Інгвільд сиділа поруч, її плечі торкалися його плечей. Вона знала: попереду буде ще є небезпека, але сьогодні вона знову мала батька й подругу. І це давало сили.

Торвальд не спав довго. Він сидів осторонь, дивився на вогонь, але думав не про дорогу назад. Його розум не відпускав образ вовка, що сидів біля входу, і хлопця з його знаком. Він знав, що це не випадковість.